— Тодде! — гавкає Манчі, і я свічу ліхтариком туда, де він гавкає, стоячи біля дівчинки. Вона просто стоїть там і дивиться на шось, такшо я присвічую ще ліхтариком і бачу, шо вона стоїть біля двох довгих куп одягу.
Але ці купи — то насправді два тіла, нє?
Я прохожу далі, присвічую ліхтариком. Онде чоловік, його одяг і тіло практично повністю згоріли нище грудей. Його лице теж попечене, але не аж так, аби я не розібрав, шо то чоловік. У нього на чолі рана, яка би його вбила, навіть якби його не вбили опіки, але то й неважливо, хіба нє, так чи так він мертвий. Мертвий і лежить тута на болоті.
Я свічу ліхтариком далі і він лежить біля жінки, так?
Я затримую подих.
Це перша жінка, яку я побачив насправді. І вона така сама як дівчинка. Я ніколи до того не бачив реальну жінку, але якшо в реальному житі існує жінка, то вона така.
І ясно шо теж мертва, але не так очевидно, як від опіків чи ран, навіть крові на одягові не має, такшо напевно вона розбилася зсередини.
Але жінка. Справжня жінка.
Я свічу ліхтариком на дівчинку. Вона не відвертається.
— Це твої тато і мама, нє? — я питаю тихим голосом.
Дівчинка нічо не каже, але це певно правда.
Я свічу ліхтариком на залишки корабля і думаю про обгорівшу канаву за ним і це може означати лише одне. Вона розбилася тута зі своїми мамою і татом. Вони загинули. Вона вижила. І якшо вона прийшла з якогось іншого місця в Новому Світі, чи з якогось зовсім іншого місця — це неважливо. Вони загинули, вона вижила і вона тута зовсім одна.
І її знайшов Аарон.
Коли тобі не везе — то таки не везе.
На землі я бачу сліди, ніби шось тягли, то дівчинка, певно, витянула тіла з корабля і притягла сюди. Але на болоті не вийде поховати нікого крім спеклів, бо під двома дюймами болота можна знайти лише воду, такшо вони лежать тут. Не хочеться про таке казати, але вони смердять, хотя в загальному смороді болота всьо не так погано, як могло здатися, такшо хто його знає, скільки вони тута лежать.
Дівчинка знову дивиться на мене, не плаче, не посміхається, просто дивиться, як завжди. Тоді вона проходить попри мене, проходить по слідах, якими ніби шось тягли, проходить до дверей збоку, які я вже бачив, залазить і зникає всередині.
10. Їжа і вогонь
— Чуєш! — кажу я, йдучи за нею до розвалин. — Нам не можна тут…
Я підхожу до дверей і тоді ж вона з них визирає, аж я відскакую назад. Вона чекає, коли я відійду з дороги, тоді вилазить з дверей і проходить попри мене, тримаючи в одній руці торбу, а в другій пару маленьких пакетів. Я дивлюся на двері і піднімаюся на вшпиньки, пробуючи заглянути. Всередині все теж виглядає побито, як і можна було сподіватися, всюди позвалювані речі, купа всього побитого.
— Як ти в цьому вижила? — питаю я, розвертаючись.
Але вона занята. Вона поставила торбу й пакунки і дістала шось схоже на маленьку плоску зелену коробку. Вона кладе її на сухіший клаптик землі і складає на ній палички.
Я дивлюсь на неї, не вірячи своїм очам.
— Нема часу розводити…
Вона натискає на кнопку збоку коробки, і вжух — у нас є ціла повнорозмірна миттєва ватра.
Я просто стою як дурак із роззявленим ротом.
Я теж хочу собі ватрокоробочку.
Вона дивиться на мене і трохи потирає руки і тільки тоді я розумію, шо я весь мокрий і змерзлий і зболений і шо цей вогонь то найблища до благословення річ, яку я можу уявити.
Я знову дивлюся в чорність болота, ніби зможу побачити, як хтось підходить. Нічого, ясна річ, але й звуків нема. Ніяких звуків біля нас. Покищо ні.
Я знову дивлюся на вогонь.
— Лише на секунду, — кажу я.
Я вертаюся до вогню і починаю гріти руки, не знімаючи рюкзака. Вона відкриває один пакунок і кидає мені, і я знову дивлюся на нього, доки вона не опускає свої пальці у свій пакунок і дістає шось схоже на шматок сушеного фрукта чи чогось такого і їсть його.
Вона дає мені їжу. І вогонь.
На її лиці дотепер нема ніякого виразу, воно порожнє як камінь, а вона стоїть біля вогню і їсть. Я теж починаю їсти. Фрукт, чи шо воно таке, нагадує маленькі висохші крапочки, але воно солодке і в’язке і я прикінчив цілу пачку за півхвилини і аж тоді почув, як Манчі гавкає.
— Тодде? — каже він, облизуючись.
— Ой, — кажу я, — вибач.
Дівчинка дивиться на мене, дивиться на Манчі, тоді дістає маленьку жменю зі свого пакунку і протягує її Манчі. Коли він підходить, вона трохи сіпається, ніби проти волі, і впускає фрукти на землю. Манчі не проти. Він зразу їх ковтає.