Я киваю їй. Вона мені не киває.
Запала вже повна ніч, темна як усе за межами нашого маленького освітленого кола. Можна бачити навіть зірки через дірку в кронах, пробиту падучим кораблем. Я пробую подумати про останній тиждень, чи я чув якісь далекі вибухи на болоті, але шось таке далеке, певно, лехко могло втопитися в Шумі Прентісстауна, такшо його всі пропустили.
А тоді я думаю про таких собі проповідників.
Всяких.
— Не можна тута лишатися, — кажу я. — Мені шкода твоїх старих і таке інше, але інші можуть за нами погнатися. Навіть якшо Аарон помер.
Почувши ім’я Аарона, вона здригається, тільки трошки. Певно, він сказав їй своє ім’я. Чи шось таке. Певно.
— Вибач, — кажу я, хоть і не знаю, за шо вибачаюся. Я надягаю рюкзак на плечі. Він здається тяжчим ніж будьколи. — Дякую за хавчик але нам треба йти, — дивлюся на неї. — Ти ж ідеш?
Дівчинка секунду дивиться на мене, а тоді носком черевика зкидає горящі патики з маленької зеленої коробочки. Вона нахиляється, знову натискає кнопку і піднімає коробочку навіть не попікшись.
Бляха, я реально хочу собі таку штуку.
Вона кладе її в торбу, яку винесла з розбитого корабля, тоді перекидає пасок торби через голову, вдягаючи її ніби рюкзак. Ніби вона планувала йти зі мною ще до цього.
— Ну, — кажу я, коли вона знову просто витріщається на мене, — тоді ми готові.
Ніхто з нас не рухається.
Я знову дивлюся на її маму і тата. Вона теж дивиться, але лише секунду. Я хочу їй шось сказати, сказати шось більше, але шо тута скажеш? Я всеодно відкриваю рота, але вона починає порпатися в своїй торбі. Я думав, вона зробить шось, не знаю, типу напам’ять про своїх старих, чи зробить якийсь жест чи шось таке, але це лише ліхтарик. Вона його включає — такшо вона знає, як вони працюють — і йде, спочатку до мене, тоді попри мене, ніби ми вже обоє пішли.
Та й по всьому, ніби її мама і тато не лежать тута мертві.
Я дивлюсь на неї секунду, а тоді кажу: «Ау!»
Вона знову повертається до мене.
— Не туди, — я показую на зліва від нас, — туди.
Я йду вперед правильною дорогою, Манчі за мною, я оглядаюсь, і дівчинка йде за нами. Я останній раз оглядаюся на то шо позаду неї, і як би сильно я не хотів лишитись і пошукати в уламках того корабля ще якісь ніштяки, капець як мені цього хочеться, нам таки треба йти, хоть надворі й ніч, хоть ніхто з нас не спав, треба йти.
То ми і йдемо, помічаємо горизонт через дерева, коли виходить, і йдемо до проміжку між ближчою горою і двома дальшими горами. Обидва місяці наполовину повні, а небо чисте, такшо є принаймні трохи світла, аби дивитися під ноги, навіть під шатром болота, навіть у темноті.
— Слухай уважно, — кажу я до Манчі.
— Шо слухати? — гавкає Манчі.
— То, шо може на нас напасти, ідіоте.
Бігти по темному болоту вночі неможливо, такшо ми йдем настільки швидко, наскільки виходить, я свічу перед нами ліхтариком, прокладаю нам дорогу попри коріння дерев і пробую не дуже ступати в багно. Манчі забігає наперед і вертається, обнюхує всьо, деколи гавкає, але нічо серйозного. Дівчинка тримається з нами, ніколи не відстає, але ніколи й не підходить заблизько. То й добре, бо хоть мій Шум тихіший, ніж цілий день перед цим, її тиша дотепер тисне на нього, коли вона наближається.
Дивно якось, шо вона більше нічо не зробила через своїх маму і тата, коли ми пішли, нє? Не заплакала, не пішла ще раз на них подивитися, нічо такого. Ну так же? Я би всьо віддав, аби знову побачити Бена і Кілліана, навіть якби вони… Ну, навіть якшо вони.
— Бен, — каже Манчі десь біля моїх колін.
— Я знаю, — чухаю його межи вухами.
Ми йдемо далі.
Я б хотів їх поховати, якби до цього дійшло. Я б хотів зробити шось, не знаю навіть шо. Я зупиняюся і дивлюся на дівчинку, але її лице таке саме, таке саме як завжди, і це тогошо вона розбилася і її батьки померли? Це тогошо її знайшов Аарон? Це того шо вона незвідци?
Вона нічого не почуває? Вона зсередини взагалі ніяка?
Вона дивиться на мене, чекає, коли я піду далі.
Такшо через секунду я йду.
Години. Минають години цього тихого нічного швидкого просування. Цілі години. Хто знає, як далеко ми йдем і чи ми взагалі правильно йдем, але години. Час відчасу, я чую Шум нічних істотів, болотні сови летять обідати, кидаються, певно, на короткохвостих мишей, а їхній Шум такий тихий, шо ледве схожий на мову, але переважно я чую шматки, які з’являються і зникають, шматки Шуму нічних істотів, які біжать від галасу, який ми, певно, здіймаємо, просуваючись ніччю по болоті.