Але шо мене дивує, то це то, шо ззаду нас нема ні звуку, нічо за нами не женеться, нема Шуму, не чути ламання гілок, нічо. Може Бен і Кілліан збили їх зі сліду. Може я тікаю взагалі без поважної причини. Може…
Дівчинка зупиняється і витягує капець із багна.
Дівчинка.
Ні. Вони йдуть. Єдине «може» — може вони чекають ранку, шоби йти швичче.
Такшо ми йдемо далі, все більше і більше змучуємось, зупиняємся тільки раз аби по одному попісяти в кущах. Я дістаю з рюкзака трохи даної Беном їжі і даю потрохи всім, бо то моя черга.
А тоді йдемо далі і далі.
А тоді перед ранком приходить година, коли далі вже нема як.
— Треба зупинитися, — кажу я, кидаючи рюкзак під дерево. — Треба відпочити.
Дівчинка кладе свою торбу під інше дерево, її не треба більше переконувати, такшо ми обоє просто бевхаємося вниз, кладемо голови на сумки як на подушки.
— П’ять хвилин, — кажу я. Манчі скулюється в мене в ногах і майже зразу закриває очі. — Лише п’ять хвилин, — гукаю я до дівчинки, котра витягла зі своєї торби ковдру і вкрилася нею. — Не вмощуйся тут.
Нам треба йти далі, то без питаннь. Я лише закрию очі на хвилину чи дві, лише трохи відпочити, а тоді ми підем далі ще швидше чим до цього.
Лише трохи відпочити, і все.
Я відкриваю очі, а сонце вже зійшло. Не дуже високо, але нормально так, бляха, зійшло.
Гівно. Ми втратили шонайменьше годину, може й дві.
А тоді я розумію, шо мене збудили звуки.
Шум.
Я панікую, думаю про чоловіків, шо знайшли нас, я піднімаюся на ноги…
Але бачу шо то не чоловік.
Це касор, нависає наді мною, над Манчі, над дівчинкою.
Їжа? — каже його Шум.
Я знав, шо вони не пішли з болотів.
Я чую тихенький зітх з того місця де спить дівчинка. Вже не спить. Касор повертається і дивиться на неї. А тоді Манчі зривається і гавкає: «Геть! Геть! Геть!» — і шия касора повертається до нас.
Уяви найбільшу птаху яку ти бачив, уяви шо вона виросла так сильно, шо вже й не може літати, і я маю на увазі виросла до двох і пів, як не до трьох метрів у висоту, а її супердовга гнучка шия тянеться високо над твоєю головою. В неї ще є пір’я, але воно більше похоже на шерсть, а крила їй треба хіба шоби глушити тих, кого вона буде їсти. Але берегтися треба ніг. Довгі, мені аж по груди, з нігтями на кінцях — якшо не бути обережним, то вона може вбити одним ударом.
— Не бійся, — кажу я до дівчинки. — Вони дружелюбні.
Бо вони дружелюбні. Ну, мали би бути. Вони мали би їсти гризунів і відбиватися тільки коли на них нападають, але якшо не напасти, Бен каже, шо вони дружелюбні, сонливі і дозволяють себе годувати. А ще вони смачні, це комбо, через яке нові поселенці Прентісстауна так заполювали їх на їжу, шо поки я народився касорів не було вже набагато миль. Ше одна річ, яку я бачив лише на відику чи в Шумі.
Світ продовжує більшати.
— Геть! Геть! — гавкає Манчі, нарізаючи круги навколо касора.
— Не кусай! — я кричу до нього.
Шия касора хитається як лоза, за Манчі, ніби кіт за жуком. Їжа? — продовжує питати Шум.
— Не їжа, — кажу я, і шия хитається до мене.
Їжа?
— Не їжа, — знову кажу я, — просто пес.
Пес? — думає він і знову починає слідкувати за Манчі, пробуючи вхопити його дзьобом. Дзьоб узагалі не страшний, ніби гуска щипає, але Манчі й того не хоче, відстрибує від нього і гавкає, гавкає, гавкає.
Я сміюся з нього. Це весело.
А тоді я чую тихенький сміх, який не мій.
Я оглядаюся. Дівчинка стоїть біля свого дерева, дивиться як величезна птаха ганяється за моїм дурацьким псом, і вона сміється.
Вона усміхається.
Вона бачить, шо я дивлюся, і перестає.
Їжа? — чую я і повертаюся і бачу шо касор вже запихає дзьоба в мій рюкзак.
— Гей! — кричу я і починаю шухати його.
Їжа?
— На, — я виловлюю маленький шматок сиру, який Бен запакував у тканину.
Касор принюхується до нього, кусає його, тоді глитає, його шия починає вигинатися хвилями, коли він ковтає. Він кілька разів клацає дзьобом, ніби чоловіки плямкають губами після їжі. Але тоді його шия починає вигинатися в другому напрямку і з голосним звуком шматок сиру вилітає назад на мене, покритий слиною але навіть не роздроблений, б’є мене по щоці і залишає в мене на лиці слизький слід.
Їжа? ? — каже касор і починає повільно йти на болото, ніби ми тепер цікавимо його не більше чим листок.