Усміхнений кулак.
— Мова, юний Тодде, — каже він, — заковує нас, ніби в’язнів, у кайдани. Чи тебе в церкві нічо не навчили, хлопче? — А тоді він виголошує свою улюблену проповідь. — Якшо один упаде — всі ми впадемо.
«Так, Аароне», — думаю я.
— Ротом, Тодде.
— Так, Аароне, — кажу я.
— І що це за «фіги»? — каже він. — І кляття? Не думай, що я їх не чую. Твій Шум викриває тебе. Усіх нас викриває.
«Не всіх», — думаю я, але водночас кажу: — Вибач, Аароне.
Він нахиляється до мене, губами тягнеться блисько до мого обличчя, і я можу відчути запах подиху, що виходить з його рота, відчути його вагу, ніби то пальці тягнуться до мене.
— Бог чує, — шепоче він. — Бог чує.
І він підносить руку знов, і я здригаюся, і він сміється, а тоді його немає, отак просто, він іде назад до міста і свій Шум забирає з собою.
Я тремчу від напруги в крові, від удару, тремчу від того, що я весь заведений, і здивований, і злий, і так сильно ненавиджу це містечко, і людей у ньому, і мені треба трохи часу, перш ніж я зможу встати і знову піти шукати свого пса. «Що взагалі за фігня тута відбувається?» — так я думаю, і я такий злосний, аж трушуся від злості і ненависті (і страху, так, страху, тихо будь), шо я навіть не роззираюся перевірити, чи Аарон почув мій Шум. Я не роззираюся. Я не роззираюся.
А тоді я роззираюся і йду і ловлю свого пса.
— Аарон, Тодде? Аарон?
— Більше не кажи це ім’я, Манчі.
— Кров, Тодде. Тодде? Тодде? Тодде? Кров?
— Я знаю. Заткайся.
— Шибеник, — каже він, ніби це взагалі нічого не означає, його голова порожня, як небо.
Я луплю його по гузиці.
— Цього теж не кажи.
— Ав? Тодде?
Ми йдемо далі, річка незмінно залишається ліворуч від нас. Вона витікає на півночі та тече крізь пару балок на схід від міста, протікає попри нього, аж поки пласкішає, заболочується і нарешті стає болотом. Треба уникати річки, а тим більше тої болотистої частини, поки не почалися болотні дерева, бо там живуть крокли, цілком великі для того, аби вбити майже-чоловіка і його пса. Їхні спинні плавці на вигляд такі самі, як рогоза, а як до них заблисько підійти, то ХОБА! — вони вискакують із води, летять на тебе з рощепіреними пазурами, і клацають ротом, і тоді ти вже взагалі без шансів.
То ми двоє проходимо попри ту болотисту частину, і я пробую змиритися з болотною тишиною, яка наближається. Тута уже і нема на шо дивитися, реально, тому чоловіки сюди не ходять. А ще сморід, так, я не буду прикидатися, шо не смердить, але смердить далеко не так зле, як розказують чоловіки. Вони нюхають свої спогади, отак, вони не нюхають то, шо тута є насправді, вони нюхають його так, як воно пахло тоді. Всю ту мертв’ятину. Спеки і люди по-різному ставляться до поховань. Спеки просто використовували болото, кидали своїх мертвих просто у воду і ті топилися, і то було нормально, вони, певно, були пристосовані до похорону в болоті. Так Бен каже. Вода, і багно, і шкіра спеклів гарно поєднувалися, нічо не отруювали, просто збагачували болото, як люди землю.
Тоді, ясна річ, почали ховати набагато більше спеків ніж завжди, забагато навіть аби таке велике болото могло їх ковтнути, а це ж велике-величезне болото. А тоді живих спеків узагалі не лишилося, ну так же? Лишень тіла спеків купами, вони збиралися на болоті, гнили, і смерділи, і треба було багато часу, аби болото знову стало болотом, а не просто мішанкою з мухів, смороду і хто його знає якої ще зарази вони для нас приберегли.
Я в цьому всьому народився, в цьому хаосі з перелюдненим болотом, перелюдненим цвинтером і недолюдненим містом, то я нічо й не пам’ятаю, не пам’ятаю світу без Шуму. Тато вмер від хвороби до мого народження, а тоді, ясна річ, вмерла моя мама, тута нічо дивного. Бен і Кілліан взяли мене до себе, виростили мене. Бен каже, шо моя мама була остання жінка, але таке всі кажуть про всіхніх мам. Може Бен і не бреше, він вірить, шо це правда, але хто його зна?
Але я таки наймолоччий на ціле місто. Я колись ходив кидати каміння по воронах із Реґом Олівером (на сім місяців і 8 днів старший), і Ліамом Смітом (на чотири місяці і 29 днів старший), і Себом Манді, котрий був другий наймолоччий після мене, старший на три місяці й один день, але навіть він зі мною не говорить, бо він тепер чоловік.
Ніхто з хлопців не говорить, відколи їм стало тринацять.
Отак воно і є у Прентісстауні. Хлопчики стають чоловіками і ходять на ті свої чоловічі зустрічі, де говорять хто його знає про шо, а хлопчикам туди ну ніяк не можна, а якшо вже ти останній хлопчик у місті, то тре’ хіба чекати, самому-саменькому.