— Геть! Геть! — гавкає йому вслід Манчі, але за ним не біжить. Я рукавом витираю слиз із лиця і бачу, шо дівчинка мені усміхається, коли я це роблю.
— Думаєш, це смішно, га? — кажу я і вона далі прикидається, шо не усміхається, але це не так. Вона відвертається і бере свою торбу.
— Ага, — кажу я, знову стаючи головним. — Ми задовго спали. Треба йти.
І ми починаємо далі йти, вже нічо не кажемо і не всміхаємся. Дуже швидко земля починає ставати менше рівною і трохи більше сухою. Дерева починають ставати трохи тоньші, аж деколи на нас через них проходить сонце. І через деякий час ми попадаємо на маленьку полянку, майже ніби як маленьке поле, яке піднімається до низенького урвища, якраз над вершинами дерев. Ми вилазимо туди і зупиняємся на верху. Дівчинка тримає ще пакунок тих фруктових штучок. Ми їмо навстоячки.
Якшо дивитися над деревами, то дорога перед нами чиста. Більша гора на горизонті, а дві меньші гори теж видно за нею, але вони ніби трошки замрячені.
— Отуди ми йдем, — кажу я, показуючи. — Ну, принаймі я думаю, шо нам треба туди йти.
Вона відкладає свою пачку з фруктами і знову лізе в торбу. Дістає найочманенніший бінокулик, який ви тільки бачили в своєму житі. Мій старий, котрий лишився дома і пару років уже як зламався, порівняно з цим не кращий за хлібницю. Вона притуляє його до очей, трохи дивиться, тоді передає мені.
Я беру його і дивлюся туди, куди нам треба йти. Все таке ясне. Земля тягнеться перед нами в зеленім лісі, спускається у рівнини й доли, і знову стає нормальною землею, а не просто багнючою купою болота, і можна бачити, де багнище перетворюється на нормальну річку, яка вирізає глибші і глибші каньони блище до гір. Якшо прислухатися, можна почути, як вона шумить. Я дивлюся і дивлюся, і не бачу ніякого поселеня, але хто знає, шо там за тими поворотами і вихляннями дороги? Хто знає, шо там спереду?
Я дивлюся позаду нас, туда, звідки ми прийшли, але ще достатньо рано, і туман лежить майже на всьому болоті, ховає все, не показує нічого.
— Він очманенний, — кажу я, передаючи їй бінокуль.
Вона кладе його назад до торби і ми ще хвилину стоїмо їдячи.
Ми стоїмо окремо один від другого, бо її тиша мене дотепер хвилює. Я прожовую шматок сухого фрукта і думаю, як воно, не мати Шуму, приїхати звідкись з-без Шуму. Шо це означає? Шо це за місце? Воно чудове? Воно жахливе?
Скажем, ти стоїш на верху пагорба з кимось, хто не має Шуму. Тобі буде здаватися, шо ти там сам? Як поділитися враженями? Взагалі — захочеться ділитися? Ну тоїсть дивіться, от ми стоїмо, я і дівчинка, тікаємо від небезпечності до невідомості, і навколо нас нема Шуму, нема як сказати, про шо думає інший. Хіба так воно має бути?
Я закінчую з фруктом і зминаю пакетик. Вона протягає руку і згрібає смітя назад до своєї торби. Ні слова, нічого, лише мій Шум і велике-величезне ніщо з її боку.
То це так було моїм татові з мамою, як вони тільки приземлилися? Новий Світ зовсім тихий, до того як…
Раптом я дивлюся на дівчинку.
До того, як.
О, ні.
Я такий дурак.
Я такий тупий, бляха, дурак.
У неї нема Шуму. І вона з корабля. Тоїсть вона прийшла з місця, де очевидно нема Шуму, ідіота ти кусок.
Тоїсь вона приземлилась тута і ще не піччепила Шумну заразу.
Тоїсь коли вона піччепить, то зараза зробить з нею то, шо зробила зі всіма жінками.
Вона її вб’є.
Вона її вб’є.
І я дивлюся на неї, і сонце світить, і її очі росплющуються ширше і ширше, поки я про це думаю, і тоді я розумію ще дещо тупе, ще дещо очевидне.
То, шо я не чую від неї ніякого Шуму, ще не означає, шо вона не чує кожніське слово з мого.
11. Книга без відповідей
— Ні! — швидко кажу я. — Не слухай! Це не так! Це не так! Це помилка! Це не так!
Але вона задкує від мене, кидає на землю свій порожній пакетик від фруктових штук, її очі росплющуються ще ширше.
— Ні, не…
Я підхожу до неї, але вона ще швичче відходить назад, її торба падає на землю.
— Це… — кажу я, але шо тута ще скажеш? — Я помиляюся. Я помиляюся. Я думаю про когось другого.
А це найтупіше, шо я можу сказати з усіх варіантів, бо вона ж чує мій Шум, нє? Вона бачить, як я стараюся подумати про шось шо можна сказати, і навіть якшо на виході якась каша, вона сама в ній може розгребтися, та й тим більше, я точно знаю, шо думка не горобець, і тепер її вже не зловиш, раз вона вилетіла.
Срака. Срака ж яка паскудна.