— Срака! — гавкає Манчі.
— Чого ж ти не СКАЗАЛА шо можеш мене чути? — кричу я, незважаючи на то шо вона не сказала ні слова відколи ми зустрілися.
Вона ще відходить назад, піднімаючи руку до лиця аби закрити рота, її очі стріляють в мене знаками питання.
Я пробую придумати шось, будьшо, аби все виправити, але нічо не придумується. Лише Шум смерті і відчаю поверх усього.
Вона повертається і біжить, униз із горба і геть від мене, так швидко як лише може.
От гівно.
— Чекай! — кричу я і вже біжу за нею.
Вона тікає назад дорогою, якою ми прийшли, назад через маленьке поле і зникає в деревах, але я біжу прямо за нею, а Манчі за мною.
— Зупинися! — кричу я їй вдогін. — Зачекай!
Але нашо б їй зупинятися? Звідки б вона мала взяти причину чекати на шось?
Знаєте, вона просто капець яка швидка, коли захоче.
— Манчі! — я кричу і він мене розуміє і кидається за нею. Не то шоб я реально міг її загубити, не більше ніж вона могла б загубити мене. Так само голосно, як мій Шум женеться за нею, так само голосно її тиша біжить переді мною, навіть зараз, навіть знаючи, шо вона помре, вона всеодно німа як могила.
— Чекай! — я кричу, перебираючись через корінь і боляче падаючи на лікті, які віддають біллю в усі болячки, які в мене є на тілі і на лиці, але треба вставати. Треба вставати і рушати за нею. — Блін!
— Тодде! — я чую, як спереду гавкає Манчі, десь де його не видно.
Я трохи призупиняюсь і обхожу велике скопище чагарів і онде вона, сидить на великому плоскому камені, шо стирчить із землі, піттягнула коліна до грудей, хитається туди-сюди, очі широко росплющені, але порожні як завжди.
— Тодде! — знову гавкає Манчі коли бачить мене, тоді підривається на сусідній камінь біля неї і починає її обнюхувати.
— Лиши її, Манчі, — кажу я, але він не лишає. Він принюхується до її лиця, раз чи два лизькає, тоді сідає біля неї і спирається на її бік, а вона далі хитається.
— Слухай, — кажу я їй, переводячи подих і знаючи, шо я не знаю, шо казати далі. — Слухай, — знову кажу я, і більше нема шо казати.
Я просто стою і віддихуюся, нічо не кажу, а вона сидить собі, хитається, аж поки мені самому нічо не лишається, крім як сісти біля неї на камені, на якійсь віцтані, певно, з міркуванів поваги і беспеки, такшо так я і роблю. Вона хитається, а я сижу і думаю шо робити.
Так-от минає добрих пару хвилин, добрих пару хвилин, які ми мали би йти, бо болото і день тепер зі всіх боків.
Тоді нарешті в мене є іньша думка.
— Я може не правий, — кажу я, тільки встигаю подумати. — Я можу помилятися, розумієш? — я повертаюся до неї і починаю говорити швичче: — Мені брехали про всьо на світі, можеш обдивитися мій Шум якшо хочеш переконатися, шо це правда, — я стаю і говорю швичче: — Не мало бути ще одного поселеня. Прентісстаун мав бути одним на всій цій дурацькій планеті. Але ж є інше місце на мапі! Такшо може…
І я думаю, і я думаю, і я думаю.
— Може та зараза була тільки у Прентісстауні. І якшо ти не була в місті, то ти, може, в беспеці. Може, з тобою все добре. Бо я стопудово не чую від тебе нічого похожого на Шум і ти не виглядаєш хвора. Такшо може ти в порядку.
Вона дивиться на мене, і далі хитається, і я не знаю шо вона думає. Може, може — не таке і заспокійливе слово, коли воно в речені може ти й не помираєш.
І я далі думаю, дозволяю їй бачити мій Шум так вільно і чисто, як можу.
— Може ми всі піччепили заразу і, і, і… так! — мені спадає ще одна думка, добра думка. — Може ми відрізались від світу, аби інші поселеня її не піччепили! Точно кажу! Такшо якшо ти була на болоті, то ти в безпеці!
Вона починає хитатися вже не так сильно, дотепер дивиться на мене, може вірить мені?
Але тоді ніби якийсь дурко який не знає коли зупинитися, я починаю думати далі, ну а як? Бо якшо це правда шо Прентісстаун відрізали, то може інше поселеня не сильно зрадіє, коли я туди припруся, нє? Може то якраз інше поселеня нас відрізало, бо, може, Прентісстаун якраз був заразний.
І якшо можна піччепити Шум від інших людей, то дівчинка могла піччепити його від мене, нє?
— Ой бляха, — кажу я, нахиляючись і спираючи лікті на коліна, а ціле моє тіло почувається так, ніби воно паде, хоть я стою. — Ой бляха.
Дівчинка знову обнімає сама себе на камені, і ми знову в такій ситуації, з якої починали, тільки в гіршій.
Так нечесно. Кажу, це от узагалі нечесно. «Ти будеш знати, шо треба робити, коли попадеш на болото, Тодде. Ти будеш знати, шо треба робити». Ага, дякую аж підскакую, Бене, дякую тобі за всю твою поміч і турботу, бо осьдечки я на болоті — і дупля не ріжу, з чого почати. Це нечесно. Мене випхали з дому, мене побили, люди котрі казали шо люблять мене брехали мені всі ці роки, мені треба йти за якоюсь дурацькою мапою до поселеня про яке я ніколи не чув, треба якось прочитати дурацьку книжку…