Ну, ще зі псом, котрого ти не хотів.
Але то нічо, он болото, ми йдем на нього, не сходимо зі стежок, котрі ведуть навколо найгірших вод, проходимо попри великі вузлуваті дерева, котрі ростуть з багна вверх аж до голчастого даху, на метри і метри вверх. Повітря густе, темне і тяжке, але не по-страшному густе, темне і тяжке. Тута багато життя, ціла купа, йому нема діла до містечка, тута є птахи, зелені змії, жаби, ківіти, обидва види білок і (чесно-пречесно) касор, чи навіть два, і ясно що є червоні змії, котрих треба берегтися, але хоть навіть тута темно, плями світла проходять через дірки в кронах, і якби мене запитали, хоть ви, може, і не хочете питати, то я скажу, шо мені болото нагадує одну велику, затишну, не дуже Шумну кімнату. Велику, але живу, живу, але приязну, приязну, але не надоїдливу.
Манчі задирає ногу майже всюди, аж поки в нього, певно, закінчуються пісяки, а тоді він забивається під кущ, бубонить сам до себе, певно, шукає місце зробити своє інше діло.
А болото й не проти. Як воно може бути проти? Тута просто купа життя, і воно йде саме собою, весь час повертається, крутиться, з’їдає себе, аби знову рости. Знаєте, тута не то шоб не Шумно. Шумно, ясна річ, від Шуму не втікти, але тута тихіше, ніж у містечку. Гучність тута якось інакше гучна, бо гучність болота лише від цікавості, від створіннь, котрі думають, шо ти є і чи ти їм загрожуєш. Якшо містечко знає про тебе всьо і хоче знати ще і хоче бити тебе тим, шо воно знає, аж поки від тебе нічо не лишиться.
А Шум болота, болотний Шум — то просто пташки, котрі собі думають свої простенькі пташачі думки. Де їжа? Де дiм? Де безпечно? А ще воскові білки, котрі просто як мала шпана, дразняться з тебе, коли бачать, дразняться одні з одних, коли не бачать, ще іржаві білки, котрі просто як тупі малі діти, а ще деколи болотні лисиці серед листя, котрі, як мож почути, підробляють свої голоси під голоси білок, котрих вони їдять, а ще рідкіше мож зустріти розумаків, котрі піють свої дивні розумацькі пісні, а раз я, чесне слово, бачив касора, котрий тікав на двох довгих лапах, але Бен каже, шо я не бачив, каже, шо касорів на болотах давно немає.
Ну не знаю. Я собі вірю.
Манчі виходить з кущів і сідає біля мене, бо я став прямо там, посеред стежки. Він роззирається, дивиться, на що я там можу дивитися, а тоді каже:
— Я гарно покакав, Тодде.
— Та ясне діло, Манчі.
Хай би мені тільки подарили ще одного пса на днюху. Реально цього року я хочу мисливського ножа, такого як Бен носить ззаді на поясі. Оце я розумію подарок для чоловіка.
— Какати, — тихенько каже Манчі.
І йдемо далі. Основні зарості яблунь трохи далі на болоті, ще пара стежинок, тоді через повалене дерево, через яке Манчі постійно тре’ перетягувати. Коли ми туда приходимо, я беру його за живіт і піднімаю наверх. І хоть він знає, шо я роблю, він всеодно брикається на всі боки, ніби якийсь павук, і все робить багато галасу з нічого.
— Ану тихо будь, падлюка!
— Униз, униз, униз! — репетує він, дряпаючи повітря.
— Тупий пес.
Я кладу його на колоду і сам залажу. Ми обоє стрибаємо на другий бік, а Манчі гавкає «Стрибати!» , коли приземляється, а тоді відразу біжить геть.
От як я стрибаю за псом — тоді вже дійсно починається темнота болота, і перше, що там видно — це старі будівлі спеклів, вони вихиляются на тебе з тіні, виглядають як розталі кульки морозива кольору засмаги, тільки якби ці кульки були такі завеликі, як хати. Ніхто не знає чи не може згадати, нашо ці хати взагалі були треба, але як собі догадується Бен, котрий взагалі багато шо догадується, вони були якось пов’язані з похованням їхніх мертвих. Може, то була навіть якась церква, хотя в спеків не було ніякої релігії, наскіки могли зрозуміти люди з Прентісстауна.
Я тримаюся на нормальній віцтані від них і йду до невеликого саду з дикими яблунями. Яблука тута достиглі, майже чорні, майже їстівні, як сказав би Кілліан. Я беру одно зі стовбура і кусаю, сік стікає в мене по бороді.
— Тодде?
— Що, Манчі? — Я дістаю пластикову торбу, яку тримав у задній кишені, та й починаю набирати туди яблук.
— Тодде? — знову гавкає він, і цього разу я помітив, як він це гавкає, і я повернувся, а він показав на будівлі спеклів, і хутро на його спині наїжачилося, а вуха нашорошено все обслухували.
— Шо таке, маленький? — я аж випростався.
Тепер він уже гарчав, губи закотилися так, що виднілися зубиська. Я знову відчув, що мене заводить.
— Це крокл? — кажу я.
— Тихо, Тодде, — гарчить Манчі.
— Але шо таке?