— Тихо, Тодде, — він тихенько гавкає, і це реально гавкання, реальний пес гавкає, і це не означає нічого крім «Гав!», і моє тіло ще більше електризується, ніби іскри стрибають по шкірі.
— Слухай, — гарчить він.
Ну то я й слухаю.
І слухаю.
Тоді трохи повертаю голову і ще слухаю.
Десь там дірка в Шумі.
А такого бути не може.
Це химерно, так і є, десь там, ховається за деревами, чи просто десь, де не видно, є пляма, яку ти відчуваєш вухами і розумом, і вуха і розум кажуть тобі, шо там нема Шуму. То ніби форма, яку можна побачити хіба за тим, як її торкається все, шо навколо. Як вода стає форми горнятка, тільки без горнятка. Це дірка, і все, шо в неї попадає, перестає бути Шумом, перестає бути чимось, просто перестає. Це не так, як тишина болота, на якому, очевидно, не буває тихо, а лише не так Шумно. Але це, це форма, форма нічого, дірка, в якій припиняється весь Шум.
А це неможливо.
На світі нема нічого крім Шуму, нічого, лише постійні думки чоловіків, і різні речі, які думаються до тебе, до тебе, до тебе, відколи спеки випустили Шумну заразу під час війни, заразу, яка вбила половину чоловіків і кожну-прекожну жінку, якшо не рахувати мою маму, заразу, від котрої решта чоловіків подуріли, заразу, через яку прийшов капець усім спеклам, коли чоловіче божевілля дотягнулося до зброї.
— Тодде? — Манчі налякався, я чую. — Що, Тодде? Що це, Тодде?
— Ти відчуваєш якийсь запах?
— Воно пахне тихо, Тодде, — гавкає він, тоді починає гавкати голосніше. — Тихо! Тихо!
А тоді, десь біля будівель спеків, те, що тихо, рухається.
А заряд у мене в крові стрибає так сильно, шо я мало не млію. Манчі вищить кругами навколо мене, гавкає і гавкає, ще більше мене лякає, і я знову луплю його по гузиці («Ав, Тодде?» ), аби трохи заспокоїтися.
— Не буває дірок, — кажу я, — не буває так, щоб нічого. Тому це має бути щось, правильно?
— Щось, Тодде, — гавкає Манчі.
— Ти чуєш, де воно є?
— Там тихо, Тодде.
— Ти знаєш, про шо я.
Манчі нюхає повітря і робить крок, два, тоді ще — до будівель спеклів. Мені так здається, шо ми його шукаємо. Я собі рушаю, повільно так, до найбільшої з куль того розталого морозива. Я стараюся не попадатися на очі тому, шо може дивитися з тих маленьких нерівних трикутних дверей. Манчі принюхується до рами, але він не гарчить, тому я глибоко вдихаю і заглядаю всередину.
Там пусто, як у могилі. Стеля піднімається до точки, яка на висоту десь як ще один я наді мною. Підлога брудна, на ній тепер ростуть болотні рослини, різні лози і таке інше, але більше нічого немає. Ну тоїсть ніякого справжнього нічого, ніякої дірки, ніяк не можна сказати, шо могло бути тута раніше.
Це тупо, але я це скажу.
Я думаю, чи не вернулися спекли.
Але це неможливо.
Але дірка в Шумі — теж неможливо.
Тому щось неможливе мусить бути правдою.
Я чую, як Манчі знову нюшить десь назовні, тому я вилажу і йду до другої кульки. На цій зовні шось написано, єдині написані слова, які хтось бачив мовою спеків. Мабуть, єдині слова, які вартували того, аби їх записати. Літери спецькі, але Бен каже, шо вони звучать як ес’Пекілі чи типу того, ес’Пекілі, спекли, спеки, ніби ти їх хочеш спекатися, а сталося то шо сталося. Це значить «люди».
У другій кульці теж нічо нема. Я відхожу назад у болото і знову слухаю. Я опускаю голову і я слухаю і я тягнуся до слухальних частин мого мозку і там теж слухаю, я слухаю і слухаю.
Я слухаю.
— Тихо! Тихо! — гавкає Манчі, двічі, дуже швидко, і знову кидається бігти до останньої кульки. Я кидаюся за ним, сам біжу, кров далі шумить бо там вона і є, там і є дірка в Шумі.
Я її чую.
Ну, я її не чую, в цьому й суть, але коли я біжу вперед, то її порожність торкається моїх грудей і її спокій на мене навалюється, і там у ній так тихо, ні, не тихо, там тиша, там стільки неймовірної тиші, шо мене ніби рве на клапті, ніби я зара’’ втрачу найдороще, шо маю, ніби там є вона, смерть, а я біжу, мої очі мокріють, а груди ніби розриваються, і ніхто не може бачити, але я всеодно про це думаю, мої очі починають плакати, вони починають плакати, от фігня вони починають плакати, і я зупиняюся на хвилинку, і я нахиляюся, Господи шо ж це таке блін, ану заспокойся зараз же, але я втрачаю цілу блін хвилину, просто цілу вонючу хвилину стою, зігнувся, а за той час, звісно, дірка відходить, відійшла, зникла.
Манчі розривається, бігти за нею чи вернутися до мене, але нарешті вертається до мене.