— О..., — мовила вона і на її обличчя з'явився шок. — Господи, має ж бути щось, що ти можеш зробити.
Я посміхнувся їй. Моментально вона побачила все якраз у вірному світлі. Яка дівчина! Чи я казав, що у мене гарний смак?
— Ти потрапила в самісіньке яблучко, — я взяв руку Рити, щоби подивитися на вказівний палець. — Є дещо, що я можу зробити. І зробити це дуже гарно, — я погладив її по руці, проливши трохи пива. — Я знав, що ти зрозумієш.
Рита виглядала збентеженою.
— О..., — мовила вона. — А що... Яким чином... Що ти можеш зробити?
Я зробив ковток. Чому би мені не розповісти їй? Я ж бачив, вона вже уловила думку. Чому ні? Я відкрив рота, але перед тим, як я зумів вимовити хоча б один склад щодо Темного Мандрівника і мого безневинного хобі, як Коді і Астор вбігли в кімнату, остовпіли, побачивши мене, і почали переводили погляд то на свою маму, то на мене.
— Привіт, Декстер. — промовила Астор, штурхнувши ліктем брата.
— Привіт. — сказав він тихо.
Коді не був дуже говірливим. Взагалі-то, він мало чого говорив. Бідне дитя. Вся та історія з його батьком серйозно відобразилася на йому.
— Ти сп'янілий? — вимовив він. Це вже був великий монолог для нього.
— Коді! — вигукнула Рита, але я, заспокоївши її помахом руки, сам кинувся в бій.
— Сп'янілий? Хто, я?
Він кивнув:
— Ага.
— Звичайно ні. — сказав я рішуче, обдарувавши його своїм фірмовим поглядом, який був сповненим гідності. — Можливо, я трохи підпилий, але, погодься, це зовсім інша річ.
— Оу. — сказав Коді, тим часом його сестра приєдналася до розмови:
— Ти залишишся на вечерю?
— О, гадаю, я вже маю йти. — відповів я, але Рита поклала мені руку на плече, причому зробила це на диво рішуче:
— Нікуди ти не поїдеш у такому стані.
— У якому?
— Підпилий. — пояснив Коді.
— Але я не підпилий. — сказав я.
— Але ж ти сам сказав це. — мовив хлопчик.
Я не міг пригадати, коли він востаннє вимовляв поспіль п'ять слів, і його промова викликала у мене гордість за хлопця.
— Але ж сказав, — додала Астор. — Ти сказав, що ти не сп'янілий, що ти трохи підпилий.
— Я сказав таке? — вони обоє кивнули. — Ну тоді, думаю, я залишусь...
— Тоді, — завершила мої слова Рита. — Думаю, ти залишишся на вечерю.
Ну, тоді... Думаю, що залишусь. У будь-якому випадку, я впевнений, що саме так і зробив. Пригадую, що якось пішов до холодильника за пивом і побачив, що бляшаночок на місці уже не було. А ще якось трохи пізніше я знову опинився на дивані. Телевізор був увімкнутим, я намагався вловити зміст вимовлених акторами слів і ніяк не міг второпати, чому невидимі глядачі вважали їх діалог запаморочливо смішним.
Рита ковзнула на диван і вмостилася біля мене:
— Діти в ліжках. Як ти себе відчуваєш?
— Прекрасно, — відповів я. — Якби я ще зумів зрозуміти, що тут смішного...
Рита поклала руку на моє плече:
— Це тебе серйозно тривожить, чи не так? Те, що тобі довелося відпустити погану людину. Діти..., — вона присунулася ближче, обняла мене і поклала голову мені на плече. — Ти дуже гарна людина, Декстере.
— Ні, я не такий. — сказав я, дивуючись, чому вона мовила щось настільки дивне, як це.
Рита підняла голову і почала дивитися на мене: вона переводила свій погляд від мого лівого ока, на моє праве, а потім починала все заново.
— Але ти такий. Ти ж знаєш, — вона посміхнулася і примостила голову мені на плече. — Я думаю, що це... дуже добре, що ти прийшов сюди. До мене. Коли тобі було погано.
Я почав переконувати її, що це було не зовсім так, але потім до мене раптово дійшло: я дійсно прийшов до неї, бо почувався кепсько. Так, спочатку моєю метою було лише втомити Доукса і змусити його поїхати геть. Так, я був страшенно пригнічений тим, що упустив можливість пограти з Рейкером. Але в підсумку візит до Рити виявився чудовою ідеєю, хіба не так? Добра, люба Рита. Вона була такою теплою і так гарно пахла.
— Добра, люба Рита. — повторив я в голос. Я притягнув її до себе і прижався щокою до її верхівки.
Ми сиділи так декілька хвилин, а потім Рита вивернулась із моїх обіймів і встала на ноги.
— Пішли, — вона потягнула мене за руку. — пішли у ліжко.
Ми так і зробили, і коли я занурився під покривало, а вона притиснулася до мене, і була такою приємною, і так гарно пахла, і була такою теплою на дотик, що...
Ну. Пиво творить справжні чудеса, чи не так?
Глава 6
Я прокинувся з головним болем, почуттям нескінченної провини і з повною втратою орієнтації. Моя щока спочивала на рожевому простирадлі. Мої простирадла, — ті простирадла, на яких я прокидаюсь кожного ранку в своєму невеликому ліжечку, — не були рожевими і пахли вони не так. Матрац здавався занадто просторим, як для мого скромного ліжка, тай взагалі-то головний біль теж, схоже, був не моїм.