— Не знаю. — відповіла вона і увімкнула сирену.
Я моргнув і, намагаючись перекричати гуркіт вулиці, запитав:
— Хіба диспетчер тобі не повідомив?
— Тобі, Декстере, коли-небудь доводилося чути, як заїкається диспетчер?
— Ні, Деб, не доводилося. А що, цей дуже сильно заїкався?
Дебра ривком обігнала шкільний автобус і вискочила на шосе 836.
— Еге ж, — сказала вона. Деб круто повернула кермо, щоби уникнути зіткнення з BMW, під зав'язку набитим якимись молодиками, які хором послали нам навздогін прокляття. — Я думаю, що це вбивство. — промовила вона.
— Ти думаєш?
— Так. — відповіла вона, і сконцентрувала увагу на дорозі.
Я не заважав їй. Величезна швидкість завжди нагадувала мені, що я смертний, особливо на дорогах Маямі. Що ж до «Справи про заїкання диспетчера», то ми з сержантом Ненсі Дрю дізнаємося про його суть дуже скоро, враховуючи таку швидкістю; та й трохи нетерпляче збудження завжди вітається.
За кілька хвилин Деб примудрилася без серйозних людських втрат промчати по естакаді біля стадіону «Апельсинова чаша», спуститися на землю, зробити кілька крутих поворотів і з вереском шин зупинитися поруч із будинком на Пн-Зх. Четвертій Стріт. По обидва боки вулиці тяглися однотипні будинки, що стояли на крихітній відстані один від одного, проте кожен міг похвастатись власною огорожею, яка була скріплена ланцюгом. Багато будівель були пофарбовані в яскраві кольори і мали бруковані подвір'я.
Дві поліцейські машини вже стояли перед будинком, а їх світлові маяки яскраво спалахували. Пара патрульних поліцейських розтягувала навколо місця злочину жовту пластикову стрічку, а коли ми вийшли з автомобіля, то побачили третього копа. Хлопець, згорбившись і закривши обличчя долонями, сидів на передньому сидінні патрульної машини. На відкритій веранді будинку поряд з ридаючою літньою дамою стояв четвертий коп. На саму веранду вели сходи, на яких і сиділа стара. Вона переривала ридання лише для того, щоб трохи виблювати. Десь поруч вила собака — одна й та сама нота все повторювалась і повторювалась.
Дебора промарширувала до найближчого патрульного. Це був щільний, темноволосий чоловік середніх років. Вираз його обличчя свідчив про те, що зараз він теж найбільше хотів би посидіти в машині, закривши обличчя долонями.
— Що тут у нас? — запитала Дебора, продемонструвавши свій значок.
Коп похитав головою, і, не подивившись на нас, випалив:
— Я туди більше не зайду, хай це навіть буде коштувати мені пенсії!
Він розвернувся і пішов до однієї з машин, розтягуючи на ходу жовту стрічку, немов та могла захистити його від того, що знаходилося в будинку.
Дебора подивилася в спину копа, а потім перевела погляд на мене. Зізнаюсь, я не міг сказати їй нічого корисного чи розумного, і ми мовчали, дивлячись один на одного. Стрічка шаруділа через вітер, а собака продовжувала вити в якомусь моторошному йодлі, що жодним чином не могло посилити моєї любові до собачого роду. Дебра похитала головою.
— Хтось повинен заткнути пащу цій псині. — оголосила вона і пірнула під жовту стрічку, після чого рушила до будинку.
Я рушив слідом. Через кілька кроків я зрозумів, що собаче виття ставало ближчим; вона була в будинку, мабуть, це був домашній улюбленець жертви. Тварини дуже часто кепсько реагують на смерть господаря.
Ми затрималися біля сходів і Деб подивилася на ідентифікаційний значок копа, і промовила:
— Коронел, ця дама — свідок?
— Так, — не підводячи очей, відповів поліцейський. — Це місіс Медіна. Вона повідомила в поліцію.
Літня жінка нахилилася і її знудило.
Деб насупилась.
— А що з псом? — спитала вона патрульного.
Коронел видав якийсь гавкаючий звук — щось середнє між сміхом і відрижкою, але він так і не відповів, і не подивився на нас.
Я думаю, що для Дебри цього було вже достатньо, і я не міг її винити.
— Що на біса тут відбувається? — гаркнула вона.
Коронел нарешті підняв голову і подивився на нас. На його обличчі не було жодного виразу.
— Самі подивіться. — сказав він, і знову відвернувся.
Дебора хотіла було щось сказати, але передумала. Замість цього вона поглянула на мене і знизала плечима.
— Що ж, ми дійсно подивимось. — промовив я, сподіваючись, що нічим не видав своєї нетерплячки.
По-правді, мені дуже хотілося подивитися на те, що викликало у загартованих копів Маямі таку незвичайну реакцію. Сержант Доукс міг перешкодити мені робити свої справи самостійно, але він не міг позбавити мене можливості насолоджуватися творчістю інших. Зрештою, це була моя робота, а хіба ми не маємо насолоджуватися своєю роботою?