Проклинаю тебе, Доукс! Ти зводиш мене до нормальності!
— Агов, містере, — сказала Рита, плюхнувшись біля мене на диван і згорнула свої ноги під себе. — Чому такий мовчазний?
— Я думаю, що я забагато працюю, — відповів я їй. — І замало цим насолоджуюсь.
Вона затихла на момент, а потім сказала:
— Це через те з тим хлопцем, якого довелося відпустити, чи не так? Того хлопця, який... Він убивав дітей?
— Це одна із причин. Я не люблю незавершених справ.
Рита кивнула, майже так, як ніби зрозуміла, про що саме я говорив.
— Це дуже... Я хочу сказати, що бачу, як це тривожить тебе. Може тобі слід... не знаю. Що ти зазвичай робиш, аби розслабитись?
Сказати їй, що я роблю, аби розслабитись, звісно, було би смішно, але, мабуть, це все ж таки не було найкращою ідеєю. Тому натомість я промовив:
— Ну, я люблю вивести свій катер. Порибалити.
І тихий, дуже м'який голосок позаду мене промовив: «Я теж». Лише моя сталева, тренована нервова система не дозволила мені розбити череп об стельовий вентилятор. До мене було практично неможливо підкрастися непоміченим, але зараз я і поняття не мав, що в кімнаті знаходився ще хтось. Я обернувся і побачив Коді, хлопчина дивився на мене своїми великими, немигаючими очима.
— Ти теж?, — сказав я. — Любиш рибалити?
Він кивнув; два слова за один раз були для нього майже денним лімітом.
— Ну, тоді, — вимовив я. — Думаю все вирішено. Як щодо завтрашнього ранку?
— О, — сказала Рита. — Я не думаю.. я маю на увазі, він не... Ти не мусиш, Декстере.
Коді подивився на мене. Звісно ж він нічого не вимовив, але це й не було потрібно. Все було в його очах.
— Рито, — сказав я. — Іноді хлопцям треба час, аби побути наодинці від дівчат. Коді і я підемо рибалити вранці. Дуже рано-вранці.
— Чому? — запитав мене Коді.
— Я не знаю чому. Але рибу йдуть ловити дуже рано, тож і ми так зробимо.
Коді кивнув, поглянув на свою маму, а потім розвернувся і пішов у коридор.
— Справді, Декстер, — сказала Рита. — Ти не мусиш цього робити.
І, звісно ж, я знав, що не мусив. Але чому ж ні? Це напевно не завдасть мені прямо таки фізичного болю. Крім того, буде дуже приємно поїхати звідси на декілька годин. Особливо від Доукса. І все таки, знову ж: я не знаю чому так сталося, але діти насправді були важливими для мене. Я не впадав в ейфорію від навчання їзді на велосипеді, але якщо дивитися загально, діти для мене були більш цікавими, ніж їх батьки.
* * *
Наступного ранку, як тільки зійшло сонце, Коді і я уже повільно виходили з каналу біля мого будинку на сімнадцяти футовому катері «Вейлер». Коді мав на собі блакитно-жовтий рятувальний жилет і спокійно сидів на переносному холодильнику. Він дещо сутулився і здавалося, що його голова була втягнута в жилет, надаючи йому повну схожість із яскравою, кольоровою черепахою.
Всередині холодильника знаходились содова і ланч Рити, який вона зробила для нас: легка закуска для десяти чи дванадцяти людей. Я прихопив із собою заморожених креветок для наживи, оскільки це була перша риболовля Коді і я не знав як він міг зреагувати на гострий металевий гачок, що встромлюється у живу жертву. Мені б це звісно сподобалось — чим живіше, тим краще! — але, напевно, не варто очікувати таких же витончених смаків від дитини.
Ми вийшли з каналу до затоки Біскейн, я попрямував до мису Флорида, тримаючи курс на канал, що проходив поряд із маяком. Коді нічого не говорив поки ми не опинилися біля Стілсвіллю, — дивної колекції будинків, які були споруджені на палях посередині протоки. Коді потягнув мене за рукав. Я нагнувся вниз до нього, аби розчути за ревом мотору і вітру.
— Будинки.
— Так, — прокричав я. — Іноді в них навіть водяться люди.
Коді стежив за тим, як повз нас пропливали будинки, а коли вони почали зникати, знову сів на холодильник. Він в останній раз озирнувся і подивився на споруди, які вже майже повністю розчинилися вдалині. Після цього він сидів не рухаючись до тих пір, поки ми не дійшли до Фауей Рок. Залишивши двигун працювати на холостому ходу, я кинув носовий якір і, дочекавшись, коли він гарненько закріпиться, вимкнув мотор.