— Дякую, — казав я. Насправді я просто був ввічливим, оскільки мені було доволі некомфортно сидіти там, в палаті Гаррі у лікарні. Запах ліків і дезінфікуючих засобів, та сечі з супроводженням атмосфери пригнічених страждань і клінічної смерті породили в мені бажання опинитися в будь-якому іншому місці. Звісно, будучи юним недосвідченим монстром, я ніколи не задавався питанням: чи не бажав того ж і Гаррі?
— А в твоєму випадку ти повинен бути особливо терплячим, оскільки з часом почнеш вважати, що ти занадто розумний, і можеш лишатися безкарним, — продовжив він. — Але в тебе не вийде. Цього не зможе ніхто. — Гаррі знову взяв паузу, щоб відкашлятися. Цього разу він кашляв довше і сильніше.
Спостерігати його отаким: непереможного суперкопа Гаррі тремтячим, з розпашілим обличчям і очима, що сльозились від напруги, було нестерпно. Його вигляд змусив мене відвести очі. Коли я знову перевів на нього погляд, він уже уважно дивився на мене.
— Я знаю тебе, Декстер. Знаю краще, ніж ти сам знаєш себе, — і в це легко було повірити, поки він не додав: — У глибині душі ти хороший хлопець.
— Ні, я не такий. — заперечив я, думаючи про ті чудові речі, які мені поки що не дозволяли робити; та й навіть просте роздумування про подібні речі виключало всякі асоціації з хорошою людиною. Крім того, більшість інших подібних до мене хлопців, — прищавих, з бунтівними гормонами, — яких називали хорошими, були схожими на мене не більше, ніж орангутанг. Але Гаррі моїх заперечень все одно не почув би.
— Такий, — сказав він. — Ти маєш вірити, що ти є таким. Твоє серце, Декс, в основному знаходиться на правильному місці, — заявив він і зайшовся у воістину епічному нападі кашлю. Напад, як мені здалося, тривав кілька хвилин, після чого Гаррі в знемозі відкинувся на подушку. Він закрив очі, а коли відкрив, вони знову стали сталевими очима справжнього Гаррі, які здавалися особливо ясними на тлі блідого позеленівшого обличчя. — Терпіння, — вимовив мій батько, і, незважаючи на нестерпний біль і безмірну слабкість, яку він повинен був відчувати, слово прозвучало сильно. — Тебе, Декстер, чекає довгий шлях, а у мене залишилося зовсім небагато часу.
— Так, я знаю. — сказав я. Він закрив очі.
— Ось саме це я і маю на увазі. Ти мав би сказати: «Не турбуйся, у тебе багато часу».
— Але це ж не так. — відповів я, не будучи впевненим, куди це вело.
— Не так. Але люди прикидаються. Аби я відчував себе краще.
— Ти відчував би себе краще?
— Ні, — сказав він і знову відкрив очі. — Проте поведінку людей не можна пояснити чистою логікою. Ти повинен бути терплячим, спостерігати і вчитися. Інакше тобі не викрутитися. Тебе спіймають... Половину моєї спадщини, — він закрив очі, і я вловив в його голосі напругу. — Твоя сестра стане хорошим копом. Ти.., — він посміхнувся повільно і трохи сумно. — Ти ж будеш чимось іншим. Уособленням істинної справедливості. Але це станеться тільки в тому випадку, якщо ти зможеш терпіти. Якщо відповідний момент не настав, Декстере, чекай, коли він настане.
Для вісімнадцятирічного учня-чудовиська все це було перебором. Я лиш хотів, щоб та річ, що сиділа в мені, могла танцювати в місячному світлі з блискучим клинком в руках, — адже це так просто і природно, — прорубуватися крізь всілякі дурниці і нісенітниці до суті речей. Але так вчити я не міг. Гаррі зробив все складним.
— Не знаю, що робитиму, коли ти помреш. — сказав я.
— Все буде добре.
— Мені так багато треба запам'ятати.
Гаррі витягнув руку і, натиснувши кнопку, прикріплену до звисаючого над ним шнуром, промовив:
— Ти запам'ятаєш.
З цими словами він відпустив кнопку, і мені здалося, що шнур, який вільно повис у повітрі, висмоктав у Гаррі останні сили.
— Ти все запам'ятаєш. — повторив він, заплющивши очі, і я на мить залишився в палаті один.
Потім у палату квапливо увійшла медсестра зі шприцом в руці, і Гаррі розплющив одне око.
— Ми не завжди можемо робити те, що вважаємо за потрібне. Коли не залишається нічого іншого, ти повинен чекати, — промовив він і простягнув руку для ін'єкції. — Який би... тягар... ти при цьому ні відчував.
Я спостерігав, як Гаррі не колихнувшись прийняв голку в вену, усвідомлюючи, що навіть полегшення виявиться тимчасовим, кінець наближався, а він нічого не міг з цим зробити. Гаррі не боявся зустріти смерть як годиться, і все в житті робив правильно. Я теж знав, що Гаррі мене прекрасно розумів. Ніхто, крім нього, мене не розумів, не розуміє і ніколи не буде розуміти. Тільки Гаррі.