Літній пасажир з цікавістю глянув на співбесідника, однак промовчав. Погортавши сторінки, він знайшов окремий розділ і заглибився в читання. Читав швидко. Сухі нервові пальці щохвилі шелестіли сторінками. На довгастому тонкому обличчі весь час вигравала ледь вловима посмішка. Коли б не гіллясті темні судини, що понабрякали під шкірою на скронях, скидалося б, що чоловік розважається збіркою анекдотів чи жартів. Нарешті закрив книжку і продовжував сидіти мовчки, щось обмірковуючи.
— Але ж і конгломерат! — обізвався по якомусь часі. — Тут тобі і філософія, і фізика, і математика, і радіаційна хімія!
— І що ж, ви помітили в тому конгломераті протиріччя? — поцікавився пасажир у коричневій куртці.
— У тому-то й справа — так хвацько все припасовано, що й леза у шпарину не просунеш. Писав талановитий ілюзіоніст від науки. Я, коли читав, вірив.
— Що ж вам заважає вірити й надалі?
— Мабуть, те ж саме, що й моїм опонентам — вірити в ідею геологічного календаря — традиційний спосіб мислення або, як ви щойно зауважили, здоровий глузд, — літній чоловік весь час відбивав нервово дріб тонкими довгими пальцями, ніби то була не книжка, а клавесин. — Коли цю монографію прийняти всерйоз, то маємо вже готові теоретичні підвалини для створення хронос махіна.
— Атож, — погодився власник книги. — Слід лише усвідомити, що вектор часу можна обернено поляризувати в системі від сучасного до минулого. — Він підвівся і, скинувши куртку, повісив її в кутку біля дверей. Крізь батист сорочки проглядався міцний торс.
— Отже, коли повірити Заміховському, — чоловік нарешті перестав вибивати пальцями і поклав долоню на книгу, — то ми, Славко, скоро їздитимемо по зразки порід не на свердловини Донбасу, а в саму карбонову систему, — чоловік тихо засміявся.
— Хоч в архей, — промовив вусань, — аби польові платили. — Він сидів, стомлено розвалившись і випроставши худі довгі ноги.
Власник книги завважив, що у його літнього сусіди густе, зачесане на проділ русяве волосся, широке, без жодної зморшки, чоло, засмагле обличчя. Йому було років п’ятдесят.
У дверях з’явилася провідниця з тацею… Чай був міцний і гарячий. Дівчина відпивала дрібними ковтками, її повні вуста м’яко торкалися берегів склянки.
Літній пасажир між тим знову розгорнув книжку. Згодом він зауважив:
— Щось не второпаю, який саме спідометр пропонує автор до своєї машини часу, — в голосі не чулося більше іронії.
— Уран-свинцевий годинник, — відповів власник книги, обережно відпиваючи зі склянки.
— Дивно, досі цим годинником відміряли час в системі від минулого до сучасного, — нерішуче нагадав чоловік.
На запалих щоках рудого вусаня заграла ґречна посмішка.
— Мабуть, уже існують способи, з допомогою яких можна відновлювати свинець аж до урану, тобто радіоактивний розпад навпаки, — зауважив він.
Літній чоловік докірливо подивився на вусаня.
Проте власник книги, послабивши краватку та розстебнувши комір, відказав незворушно:
— Усе значно простіше. Час вимірюється не в період руху машини, а на зупинках. Тобто машина визначає вік породи, на якій вона стояла до подорожі і на наступній зупинці. Різницю ділять на хвилини, які відлічить годинник, — чоловік обсмикнув манжет сорочки, показавши зап’ястя з масивним білим годинником. — Швидкість визначається в тисячах або й мільйонах років на хвилину.
— Цікаво, цікаво… — промовив літній пасажир і по миті запитав: — Із бесіди я зрозумів, що ви знаєтесь на радіоактивних методах визначення віку порід?
— Так. Я працював в лабораторії Браїлка. Мусите його знати. Його всі палеонтологи знають. Ви теж, певне, палеонтолог?
— Так. Який же тісний світ!
— У просторі. В часі він не тісний, — зауважив власник книги, посміхаючись.
Палеонтолог узяв свою склянку і, не поспішаючи, мовчки пив уже холодний чай. Нарешті порушив мовчанку:
— Ви сказали, що працювали в лабораторії Браїлка. Зараз уже не працюєте?
— Ні.
— Я здогадуюсь чому, — посміхнувся палеонтолог.
— Правильно здогадуєтесь, — серйозно мовив власник книги.
— Ну, і що ви збираєтесь далі робити?
— Шукатиму організацію, де б займалися проблемами часу.
— Мирославе Петровичу, а може, нашого подорожнього зацікавить ота організація на Ігрені, де працюють в білих халатах? Там, здається, чимось подібним займаються, — обізвався вусань.
— Гадаю, ні, — лагідні зеленкуваті очі вченого на мить недобре зблиснули. — Гадаю, Славко, та організація навряд чи зацікавить нашого сусіда по купе. До речі, як вас звати?
— Олексою. Олекса Заміховський. Учений перегорнув тильну обкладинку книжки і прочитав:
— Заміховський Олекса Михайлович… То це ви?! — запитав.
— Авжеж…
— Вибачте, що обізвав вас ілюзіоністом від науки. Але, погодьтесь, як на нормальний глузд, це справді трохи теє…
Директор був байдужий до проблем часу. Проте його доконав останній аргумент, а саме: лабораторія, хоч і списана з космічного центру як морально застаріла, була начинена розмаїтою електронною апаратурою, отже вимагала спеціаліста. А Заміховський, що там не кажи, працював у самого Браїлка.
З приймальні Мирослав Петрович повів нового науковця на інститутське подвір’я, де в кутку між двома висотними корпусами стояло щось на зразок металевого гаража, з вузенькими дверцятами і круглими ілюмінаторами. Поки вчений нишпорив по кишенях, шукаючи ключі, Заміховський оглянув тильну стіну старовинної п’ятиповерхової споруди головного корпусу, яка, на противагу блакитному фасадові, була сірою і облупленою. Оживляли її тільки високі, заокруглені зверху, вікна. Раптом його погляд застиг на вікні третього поверху, де дівчина, з якою він їхав у поїзді, поливала на підвіконні квіти. Вона дивилася на нього без тіні посмішки, ніби вперше бачила.
Нарешті клямкнув замок. Приміщення всередині було облицьоване сірим пластиком. Довгий вузенький стіл нагадував шинквас у барі. Поряд стояло три лабораторних стільці. Решту лабораторії понад стінами було ощадливо заставлено апаратурою та приладами, призначення багатьох із яких не міг пояснити й сам господар. Він звернув увагу на головне, як на його думку: хроматограф, гравіметр, лічильник Гейгера — Мюллера, біоаналізатор та уран-свинцевий годинник, з допомогою якого можна робити виміри як в самій лабораторії, так і за її межами.
Заміховський клацнув кількома тумблерами, на панелі враз заблимотіли вічка індикаторів, стрілка на шкалі лічильника Гейгера — Мюллера затремтіла.
— Десь близько працює атомний реактор, — зауважив він.
— За стіною, в фізичному корпусі, — сказав Мирослав Петрович стривожено. — А що, небезпечно?
— Та ні. Фон у межах норми. Просто прилад дуже чутливий.
Мирослава Петровича Чумака в інституті поважали, але коли мова заходила про геологічний календар, у співрозмовника очі поблажливо веселішали. Та поблажливість спершу боляче вражала вченого, і він поступово перетворився на дволику особу, одна частина якої — незаперечний науковий авторитет, глибокі знання та ерудованість — правила йому за фасад, інша ж — здатність сприймати все до серця, дивуватись і по-дитячому фантазувати — ховалася в затінку. Нікому з колег і на гадку не спадало запідозрити Чумака в дволикості. Тільки сам він відчував постійний дисбаланс тих двох основ — одна процвітала і мала неабияку перспективу, друга ж зазнавала утиску, бо була позбавлена як можливостей для розвитку, так і спільника. Тому й зрадів Чумак, здибавши Заміховського, — таку ж дволику особу, як і він сам, з тією лише різницею, що в Заміховського головувала абстрактна основа. Він мріяв створити машину часу… Відвідування лабораторії, де Заміховський з допомогою уран-свинцевого годинника визначав вік зразків керну, скоро стали такою ж необхідністю, як і склянка міцного чаю, який вони вдвох готували там по обіді.
Якось учений зауважив:
— Коли б до своїх теоретичних викладок про абстрактний час ви прив’язали тезу про структурний час, ваша монографія набула б практичного смислу. Та й зрозуміло б вас більше, адже нормальній, тобто традиційно мислячій людині подавай час, вщерть заповнений подіями. Вона просто не спроможеться збагнути час поза матерією та її перетвореннями. Та і який смисл у такій абстракції? Все робиться для чогось. Скажімо, ваші теоретизування привели вас до висновку про можливість створення хрономобіля, але це лише засіб, а не мета.
— Для мене це мета, — сказав Заміховський.
— Як на ваш інтелект, така мета мені видається нікчемною. Навіщо вам та гіпотетична машина часу? Щоб здійснити подорож у палеозойську еру, пополювати на парайазавра або хижого іностранцевія? До речі, ці рептилії добре бігали і невідомо ще, хто на кого полював би… Пропоную мету справді варту уваги.
— Яку? Чи не врятувати від чогось людство?
— Не іронізуйте, — в голосі Чумака не вчувалось роздратування, лише докір. — Чи відомо вам, скільки катастроф зазнав біологічний світ Землі від початку свого розвитку? Щонайменше шість. За дуже короткий в геологічному розумінні час зникали найпоширеніші родини тваринного і рослинного світу. Вимирали і все. Земля перетворювалась на цвинтар, який швидко сковувало кригою. Правда, згодом танули льодовики, підвищувалася температура, знову відроджувалося життя, але то вже був зовсім інший світ, не схожий на попередній… Гадаєте, тому вже й край?