— У який же спосіб ви збираєтесь врятувати людство?
— Хоча б попередити. В давнину казали: коли не знаєш куди йти, повернися й подивися туди, звідки прийшов. Щоб довідатись, що чекає на біологічний світ у майбутньому, слід достеменно вивчити його минуле. Я певен, існує періодичність між катастрофами, існують і ознаки, за якими можна розпізнати наближення катастроф. Треба лише знати точні відтинки часу між подіями. Треба історичний час “заповнити” тими подіями, які в ньому відбувалися, тобто створити календар з абсолютною шкалою.
— А міжнародна стратиграфічна шкала? — зауважив Заміховський.
— Та в ній же дається послідовність історичних подій, а не вимірюється час. Зі стратиграфічної шкали ми довідуємось про те, що на зміну, скажімо, кистеперим рибам прийшли стегоцефали, а їм на зміну — плазуни та рептилії. А от коли прив’язати конкретні історичні події до метрики абсолютного часу, хай навіть базисом тієї метрики буде початок уранового розпаду, матимемо цільну спіраль біологічного розвитку — від амеби до людини. Тоді неважко буде простежити, на яких витках траплялися розриви спіралі і як пішов би розвиток, коли б тих розривів не сталося. Реконструювати минуле — це вже прогнозувати майбутнє.
— Проблему ви, справді, поставили велику, — промовив Заміховський задумливо, — але щоб її розв’язати відомими методами, життя не вистачить.
— Буцімто людське життя це так уже й багато… Життя — лише мить у порівнянні з загальним розвитком, сірник, який швидко згорає, запаливши інший сірник, а той, у свою чергу, — ще інший і так до безкраю. Проблему розв’язуватимуть багато поколінь. Але започаткуємо її ми з вами, — сказав Чумак.
На зауваження Заміховського, що з допомогою машини часу можна “сповзти” по спіралі розвитку аж до її основи і, таким чином, простежити наочно криву еволюції, він лише посміхнувся. Тоді підвівся й попрямував на подвір’я. Він тягнув ноги, ніби ступав по чомусь глейкому.
Небагато часу знадобилося Чумакові, щоб зробити Заміховського своїм однодумцем, проте делікатні натяки на те, що машина часу коли й не ідея-фікс, то в усякому разі проблема далекого майбутнього, наштовхувалися на нездоланний опір. Усе частіше завідуючий сектором знаходив на лабораторному столі книжки з теорії часу, сторінки, списані небаченою досі символікою, якісь прилади й деталі, котрі Заміховський намагався скоріше прибрати з видного місця.
Між тим, у грубому лабораторному журналі — подарунку Чумака — з’являлися все новій нові записи про вік порід, які Заміховський визначав по вдосконаленому ним уран-свинцевому годиннику з нечуваною досі точністю. Якось учений, проглядаючи густосписані сторінки журналу, зауважив:
— Отже, синицю в жмені, можна сказати, маємо.
Те зауваження було продовженням давньої бесіди про реальну, хоч і трудомістку, можливість створення геологічного календаря, на відміну від гіпотетичної машини часу, яка, на думку Чумака, можлива тільки в уяві.
— Гадаю, й журавлеві вже недовго в небі літати, — відповів Заміховський, ставлячи крапку після щойно написаної формули, яка зайняла в нього всю сторінку.
Чумак не встиг запитати, що саме мається на увазі, бо в дверях виросла Марія й покликала його до директора.
Заміховський, окинувши поглядом зграбну постать дівчини у короткій спідниці й смугастій безрукавці, запитав:
— Маріє, тобі ніхто не казав, що ти чаклунка? Не дивуйся. Справа серйозна. Щораз, коли ти дивишся з вікна на мою будку, я, немов за командою, кидаю все і виходжу на подвір’я. Не пригадаю випадку, щоб твоє вікно було порожнім у цей час.
— Є причина до грайливого настрою? — незворушно запитала дівчина.
— Є.
— Отже, треба розуміти, що в кіно ми сьогодні не підемо?
Через тиждень Заміховський зник. Щезнув разом з лабораторією. На подвір’ї, в кутку між двома корпусами — фізичним і геологічним, зостався тільки прямокутник розміром три на п’ять метрів, по краях якого з тріщин у бруці пробивалася вбога травичка.
Чумак прийшов до Марії пригнічений і змарнілий.
— Маріє, ви нічого не маєте сказати з приводу зникнення Заміховського? — запитав він.
Дівчина, підвівши голову від бінокуляра і кліпнувши довгими, як у ляльки, віями, відказала:
— Ні…
— Хіба він жодного разу не поділився з вами своїми планами?
— Не поділився.
Учений нервував. Кілька разів підводився, походжав від вікна, де ріс цілий гай рослин, до дверей, знову сідав і нервово вистукував пальцями по лакованій поверхні столу. Дівчина між тим схилилась над мікроскопом.
— Не може бути, щоб ви не помітили якихось приготувань…
— Коли вважати за приготування те, що Олекса позносив з гуртожитку до лабораторії весь порожній склопосуд, — мовила, не відриваючи погляду від бінокуляра.
— Навіщо йому було те скло?
— Експеримент, казав, збирається один провести.
— Які у вас були з ним стосунки? — несподівано запитав Чумак і від того сам зніяковів.
— Добрі.
— Я не про це… Ви збиралися побратися, чи що?
— Не тарабаньте так по столі, бо зразки на предметному склі підстрибують. Збирались, — у голосі дівчини вчувалося роздратування.
Учений не став більше розпитувати. Якийсь час він мовчки стояв біля вікна, втупивши сумний погляд у ледь вловимі обриси прямокутника на подвір’ї, ніби то була могила його ідей, надій і сподівань, тоді вийшов.
Якось уранці, прийшовши на роботу, Чумак намірився прочинити кватирку — повітря за ніч так настоялося на книжках, лакованих меблях та зразках порід з відбитками доісторичних рослин і тварин, що в ньому можна було вчадіти. Простягнувши руку до кватирки, учений так і вкляк. Внизу під вікном ціла-цілісінька стояла лабораторія Заміховського. Учений кинувся в коридор і, стрибаючи через дві сходинки, понісся вниз. Спинився тільки біля вузеньких металевих дверей. Натис на клямку, двері легко втопилися. Спершу пахнуло в ніс лісовими запахами, він навіть розрізнив запахи прілого листя й болота. Але тут же усвідомив, що не може згадати, якого саме лісу ті запахи: хвойного, листяного чи мішаного. В одному він був певен — пахло буйним життям якихось рослин. Потім він помітив руді сліди на підлозі: ніби хтось вештався під час дощу по глинищі та так і зайшов у брудних черевиках. Шматки засохлого глею разом з прилиплими до нього віночкоподібними листками поприсихали до підлоги. Чумак одразу впізнав у тих зразках флори представників кам’яновугільного періоду — відбитки їх на кружальцях керну прикрашають його колекцію. На мить завмер, але не під враженням побаченого, а щоб переконатися, що це йому не сниться і що він не божевільний. Тоді, обережно ступаючи, щоб не затоптати сліди, зайшов до лабораторії. Довгий лабораторний стіл під стіною, за яким вони з Заміховським часто попивали чай, зараз нагадував стелаж аптечного складу. Його було заставлено склянками, пляшками, банками, в яких ворушилися зразки якоїсь фауни. Внизу під біоаналізатором лежало кілька скрутків перфострічки, а ту перфострічку, що під склом, було вкрито назвами вірусів та бактерій. Аналогічні валки паперу під хроматографом, радіометром та гравіметром теж свідчили про роботу тих приладів.
В приміщенні потемнішало. Вхід заступила Марія.
— Де Олекса? — запитала схвильовано.
— Не знаю. — І тут Чумак помітив товстий лабораторний журнал. Він лежав поряд з дверима. Підняв його, перегорнув обкладинку і враз погляд ученого розсіявся по нерівних рядках, складених абияк з карлючкуватих літер. Це писала людина, в якої думка набаго випереджає швидкість письма.
Катархей, 3500 мільйонів років до наших днів.
Дорогий учителю!
Не дивуйтесь. Я справді в катархейській ері, принаймні в ту мить, коли пишу ці рядки. А Ви, мабуть, там, на самій вершині спіралі, місця собі не знаходите. Пропала ж лабораторія, зник співробітник, на якого ви покладали певні надії, не кажу вже про той клопіт, який з цим вас обсяде… Вчителю, Ви пригадуєте нашу розмову про журавля й синицю? Так у той час у мене вже було все напоготові, не вистачало тільки атомного реактора. Мій пристрій, з допомогою якого предмети і люди можуть зміщуватися в часі, грунтується на тому, що час — матеріальна субстанція з криволінійним вектором руху; повертатись у минуле — це все одно, що плисти проти течії по стрімкій річці. Ви, мабуть, зараз скрушно похитали головою, здогадавшись, куди зник атомний реактор наших сусідів-фізиків. Можете назвати це крадіжкою і свідчити проти мене, як проти злодія. Коли повернуся з подорожі, відповідатиму. Коли ж не повернусь — не виключене й таке, — лабораторія з усім начинням рано чи пізно з’явиться на подвір’ї інституту. Реле-автомат ввімкне реверс на машині часу, якщо я не з’являтимусь на базі більш як двадцять чотири години… Вчителю, маємо підстави пишатися нашою лабораторією. Вона хоч і списана з Навколоземного Космічного центру, як морально застара, проте прилади її працюють відмінно, До того ж вона повністю герметизує від навколишнього середовища. Не встиг я ще й отямитись після кидка в минуле, як автоматично ввімкнулися аналізатори повітря, радіації, гравітації, наявності біооб’єктів. Я тут же метнувся записувати всю ту інформацію (див. додаток у другій половині цього журналу), не перестаючи дякувати творцям лабораторії. З’явись у ній хоч невелика шпарина — лигнув би мене дідько. Атмосфера нашого немовляти-Землі, у