— Дівчино, а чи не приділили б ви й нам трохи уваги? — нагадала моя сусідка по черзі касирці, яка щось розповідала своєму знайомому.
Вмить сяйво над касирчиною головою зникло. її голубі очі ошпарили жінку люттю. Дівчина й гадки не мала, що в неї забрано найлюдянішу якість — доброзичливість. Правда, не всю, частина того почуття перейшла на молодого чоловіка, з яким вона розмовляла. Але чи надовго в неї його вистачить?
— Причиняй щільніше двері, — сказав директор, коли я переступив поріг його кабінету.
Ми з Павлом Семеновичем на “ти”, бо вчилися разом в інституті, навіть мешкали в одній кімнаті гуртожитку. Правда, він був на два роки старший. На його письмовому столі — шахи. Студентом грав Павло не блискуче, проте завзятості йому не позичати. Після випуску (в кімнаті він був єдиний старшокурсник) хлопці подарували Павлові шахи з іронічним написом: “Кращому шахістові 109-ї кімнати”.
Я сів, не чекаючи запрошення. Мені здалося, що білі шахи дещо зухвало поглядають на чорних, які стояли з мого боку. Це були ті ж студентські шахи. Але не за тим він потелефонував, щоб запропонувати мені партію. Я це знав і шукав поглядом на його письмовому столі наш звіт. Ага, он — під ліктем. Куца, на десяти сторінках, писанина. Навколо директорової голови — слабеньке сяйво.
— Одну партію… — кинув Павло Семенович на шахи. Від енергійного кивка густе русяве волосся, що так-сяк трималося на голові, перетворилося на розтріпану куделю. — Я гратиму білими. Не заперечуєш? — Він зробив традиційний хід пішаком.
Я механічно переставляв фігури, не думаючи про гру. Замислившись, припустився якоїсь дурниці, бо директор легенько присвиснув. Павло Семенович був обережний і мій прорахунок зараз розцінював, либонь, як хитрість. Він довго думав; брови то здіймали на його чолі глибокі зморшки, то вирівнювали їх. Нарешті його рука повільно потяглася до мого ферзя. Далі все було просто. Павло Семенович, сказавши “мат”, з полегшенням відпустив вузол краватки й розстебнув коміра.
— Коли я читав ваш звіт, — сказав він, перевернувши шахівницю і складаючи туди шахи, — в мене було таке враження, що ви дурману понаїдалися. Зараз же бачу, що ти цілком нормальна людина. — При цьому директор голосно засміявся, а сяйво над його головою пояскравішало.
Іншого часу я б не минув нагоди і під такий настрій обов’язково щось виклянчив би для нашої лабораторії. Та зараз не до цього. Мій погляд уперся в його лікоть, намагаючись ізсунути його зі звіту. Але лікоть переставав тиснути на папір тільки тоді, коли директор діставав фігури, щоб покласти їх в шахівницю. Нарешті шахівниця грюкнула віком, поховавши, мов у братській могилі, переможених і переможців. На її місці директорові пальці зашелестіли аркушами моєї писанини.
— Ну, що я можу сказати… — насупився Павло Семенович. — Браво! Як для науково-фантастичного оповідання — чудово. “Пришельці” поглинають людську радість. Лавина людської радості на стадіонах, в кінотеатрах, в магазинах, біля телевізорів зникав в черевах невидимих істот.
— Кінчай цю комедію, Павле. — Я відчув, як у мене завирувала злість. Якого біса він ламає з себе дурня?! — До речі, твоя голова теж промениться. Правда, не так, як у болільників на стадіоні…
— Дурниці. Цього не може бути. Я прекрасно себе почуваю.
— Аж надто прекрасно… Тільки поясни, будь ласка, за віщо ти вліпив догану Павлюкові?
— Він відмовився їхати у відрядження.
— Це за словами Биківця — його начальника. До речі, про цього Биківця вже вірші складають: “В науку пнеться Биківець, як сіроманець до овець”. У Павлюка, хай буде тобі відомо, хвора дружина в лікарні. І двоє дітлахів: один в дитячий садок ходить, інший до школи. І жодних родичів.
— Але ж я цього не знав.
— А коли не знав, то чому поспішив догану виносити?
— Слухай, адже те, про що ви пишете, — містика. Крім вас із Чалим, ніхто того світіння не бачив.
— Бо не вживали “пентагапону”. — Я дістав пробірку з пігулками і, відкоркувавши, висипав кілька на долоню. — Ось, ковтни одну. Та не бійся, вона солодка. Зверху цукор. Ми їх учора тільки приготували. Раніше ми робили уколи, а потім виявилося, що можна й ковтати.
Директор дивився на пігулки нерішуче.
— На кому ви перевіряли ваш препарат? — запитав він.
— Ти ж читав у звіті — на собі.
— Та бачиш, — зам’явся Павло. — Через який час він починає діяти?
— Десь через годину.
— Гаразд, давай… за годину я буду у вашій лабораторії.
Директор не прийшов через годину, не з’явився він і наступного дня. Його терміново викликали в столицю, до Академії наук. Тільки через тиждень відвідав нас Павло Семенович. Він був радісний, навколо голови світилося.
— А знаєте, хлопці, — мовив директор, — я вірю вам. Весь цей тиждень я тільки й робив, що спостерігав світіння навколо голів у різних людей. Ви кажете, що космічні паразити боялися лазерного променя. Давайте встановимо на стадіоні кілька потужних лазерних установок і в хвилини найяскравішого світіння над трибунами вмикатимемо їх.
Думка директора була чудова, проте я заперечив:
— Хто ж нам дозволить виробляти подібні речі при такому збіговиську людей?
— Дозволять. Беру це на себе.
…Стадіон був переповнений. Наш “Дніпро” цього разу грав з “Чорноморцем”. На мене, як, мабуть, і на Павла Семеновича та Андрія, котрі очікували кожен біля свого лазера в різних кінцях стадіону, ніхто не звернув уваги. Певне, мали нас за телеоператорів.
Над головами у більшості вболівальників проглядалися німби, а над трибунами плавали хмарки іржавого туману. Але це бачили тільки ми троє. Бачили і очікували, коли аморфне кільце, що жовтіло по периметру стадіону, набухне, почне нагадувати палену вату. А стадіон рівномірно гудів, як велетенський вулик.
Нарешті на поле вибігли команди і після традиційного вітання почали гру. Я намагався не дивитися на поле, лише пильнував за рудуватим туманом над трибунами. Мені здавалося, що від променистих голів деяких із глядачів відриваються шматки того туману.
Півгодини напруженого очікування і:
— Гол!!! Го-о-ол!!!
Ось коли засвітилися голови вболівальників. Трибуни, що сходили амфітеатром до самого поля, нагадували велетенську світну яму, над якою навис такий же велетенський бублик. Раптом я помітив, як над північною трибуною спалахнув тонкий промінь лазера, а по миті розлігся моторошний звук “Юу-у-у-у-у-у-угх-х!” Це пальнув Андрій. Слідом, майже одночасно, метнули блискавки ми з Павлом Семеновичем. Я гадав, що в мене ось-ось луснуть перетинки, таке розляглося ревище: “Юу-у-у-у-у-угх-х!” Так гуде турбіна, що, не витримавши великої кількості обертів, іде в рознос. Трибуни на мить закам’яніли, а гравці зупинились як вкопані, злякано озираючись довкола. На голови падав “сніг”. Ні, то падав брудно-сірий попіл, ніби десь поряд відбувалося виверження вулкана.
А ми водили лазерними променями по “бублику”, який за дві-три хвилини обсипався сірою пилюкою на голови гравців і глядачів. І звук з ревіння перетворився на жалісне скиглення. Нарешті небо над стадіоном стало синім.
Люди, опам’ятавшись, почали струшувати з себе пилюку. Зараз голови їхні не світилися.
Що було далі? А нічого. Гравці “Чорноморця” опам’яталися першими і повели шалений наступ на дніпрян. Над стадіоном, як і раніше, залунали підбадьорюючі вигуки вболівальників. Пилюка зникала, але на це ніхто не звертав уваги. Очі всіх були прикуті до м’яча, який то шугав у небесну синь, то каменем падав на землю.
Наприкінці матчу дніпряни таки зрівняли рахунок, та рудого “бублика” над стадіоном, що вміщав п’ятсот тисяч глядачів, більше не було.
Я, сховавши лазер, подався до виходу, сподіваючись устигнути на вулицю до того, як біля воріт з’юрмиться лавина глядачів. Та сигнал про закінчення матчу застав мене за сотню метрів до воріт. Люди виходили, посміхалися, немовби й не було ні того дивного згуку, ні пилюки. В самих воротях я несподівано зіштовхнувся з чоловіком у зеленій сорочці і капроновому капелюсі, від якого сильно пахло одеколоном “Каштан”. Я повернувся, щоб вибачитись, але він випередив:
— Даруйте, я вас ненароком штовхнув… — його обличчя освітила доброзичлива усмішка.
Листи з “пекла”
Виймаючи із скриньки конверт, я спочатку не звернув уваги на почерк і на те, що немає зворотної адреси. Відчинивши двері, кинув його на журнальний столик і заходився готувати каву. Голова моя була начинена уривками доповідей про нові археологічні знахідки, про радіоізотопні методи аналізу віку кісток та ще багато чим, почутим на республіканській конференції археологів. Про той синій конверт я згадав тільки тоді, коли вже сів до столу. Без поспіху розпечатав — і тут мене ніби струмом шарпнуло. Ще до кінця не усвідомлюючи, що сталось, я заходився гарячково читати.
“Дорогий мій внуче, Василю!
Не певен, чи дійде до тебе цей лист, бо пишу дуже здалеку. Ти навіть не уявляєш, як далеко зараз твій дід Карпо, Як би хотілося глянути на вас із Галею, але наперед знаючи, що найближчим часом це неможливо, розповім про себе. Я працюю бульдозеристом. Тут дуже жарко — температура сягав 280 °C, але ми терпимо, бо робимо все це для вас. Знаю, знаю… Ти зараз думаєш: не може старий, щоб не гупнути себе в груди. Та повір, ми тут справді не сидимо склавши руки. Пам’ятаєш діда Спиридона? Який був неповороткий, а зараз працює, як ударник. Отак, дорогий мій, ми не “старі гальма”, як ти інколи полюбляв висловлюватись”.