Костанца сказав, що він сам про це подбає, й усі погодились; коли роз’їжджаєш кілька вечорів підряд уздовж вулиць, витрачається багато бензину, та ще й можеш наскочити на патруль поліції моралі.
Того вечора мене вразив погляд Майї. Вона ніби збагнула, що вскочила у зміїну нору. Тому, переборовши голос розсудливості, я почекав, поки вона виходитиме. Кілька хвилин постояв, чекаючи на тротуарі, виправдовуючись перед рештою, що збираюся зайти в аптеку. Я знав, якою дорогою вона йтиме, а тоді догнав її на півдорозі.
— Я йду геть, іду геть... — сказала вона мені, мало не плачучи, і тремтіла всім тілом. — У яку ж газету я втрапила? Принаймні мої історії про пристрасну дружбу нікому не шкодили, щонайбільше збагачуючи перукарок, до яких пані ходили саме для того, щоб почитати мої статті.
— Майє, не обурюйся, адже Сімей прагне експериментувати з різними поглядами на речі. Це не означає, що він справді має намір друкувати усе оте. Ми на творчому етапі, висуваємо сміливі пропозиції, сценарії подій — це добре тренування. Ніхто ж тебе не змушує перевдягатися у шльондру, щоб узяти інтерв’ю у якоїсь повії. Але сьогодні тобі все не йде ні в тин, ні в ворота, припини про це думати. Чи не хочеш у кіно?
— Я вже бачила фільм, який там показують.
— Де це — там?
— У кінотеатрі, який ми щойно проминули, на протилежному боці вулиці.
— Але ж я, тримаючи тебе за руку, дивився на тебе, а не на той бік вулиці. Знаєш, що ти вродлива дівчина?
— Ти ніколи не бачиш те, що бачу я, — мовила вона. — Утім, купимо якусь газету й побачимо, що там показують у глушині.
Ми пішли у кіно на фільм, з якого я геть нічого не пригадую, бо в якусь мить зауважив, що вона досі тремтить, тож знову взяв її за руку, вона була тепла й привітна, і ми так і сиділи, як двійко коханців, — як ті, що сиділи за круглим столом, поклавши меч посередині.
Проводжаючи її додому (їй трохи полегшало), я по-братському поцілував її у чоло, потріпав по щоці, як годиться старшому другові. Зрештою (казав я до себе), я б міг правити їй за батька.
Чи майже.
IX
П’ятниця, 24 квітня
Того тижня робота надовго переривалася. Немов ніхто не мав палкого бажання працювати. І Сімей теж. З іншого боку, дванадцять річних номерів не робляться по одному за день. Я читав чернетки статей, уніфікував стиль, намагався виправляти те, що різало око. Сімею подобалося: «Панове, ми займаємося журналістикою, а не літературною творчістю».
— До речі, — встряв Костанца, — мода на мобільні поширюється. Вчора, коли я їхав потягом, пасажир поряд мене довго розмовляв по телефону, розказуючи про свої справи з банком, тож я все про нього дізнався. Треба б написати статтю про новий звичай, що зароджується.
— Усе це захоплення мобільними, — заперечив Сімей, — ненадовго. По-перше, коштують вони купу грошей, тому мало хто в змозі його собі дозволити. По-друге, невдовзі люди збагнуть, що недоречно телефонувати людям у будь-який час, засумують за живим спілкуванням віч-на-віч, а наприкінці місяця отримають рахунок на шалену суму. Ця мода обов’язково минеться через рік, щонайбільше — два. Наразі мобільні потрібні лише тим, хто зраджує у шлюбі, щоб, підтримуючи зв’язок, не користуватися домашнім телефоном. Чи, може, ще сантехнікам, щоб можна було викликати їх, коли вони десь у дорозі. Більше нікому. Тому наших читачів, які здебільшого таких телефонів не мають, стаття про новий звичай не зацікавить, а дещиця тих, що їх мають, навпаки, вважатиме нас снобами, а газету radical chic[87].
— І не тільки, — втрутився я. — Зважте, що Рокфеллер чи Аньєлі або президент Сполучених Штатів не потребують мобільників, адже мають цілу ватагу секретарів та секретарок, які опікуються їхніми справами. Невдовзі люди збагнуть, що користуються ними лише викаблучники-хвастуни та бідолахи, яким телефонуватимуть з банку, щоб повідомити, що ті заборгували, чи, може, ще начальники, які захочуть знати кожен крок своїх підлеглих. Тоді мобільний стане символом нижчих соціальних прошарків, і ніхто не захоче ним користуватись.
— Я не настільки упевнена, — мовила Майя, — це наче prêt-à-porter чи ніби як футболка з джинсами та банданою — можна носити й панянці із заможних, і бідноті, от тільки убогі не вміють поєднувати одіж правильно чи вважають, що треба й пристойно носити лише новісінькі джинси, а не потерті на колінах. Дівчина носить їх з черевиками на підборах, щоб усі враз збагнули, що вона панянка з вищого товариства, Та вона сама цього не розуміє, тому задоволено, з несмаком носить своє вбрання, не усвідомлюючи, що підписує сама собі присуд.
— А якщо вона, може, прочитає «Завтра», то ми пояснимо, що ніяка вона не пані. А її чоловік — викаблучник та перелюбник. І, може, навіть командор Вімерканте захоче упхнути свого носа у всі ті справи з мобільниками, то ми йому добре прислужимося. В цілому питання малозначуще й надто діткливе. Пусте. Це як із комп’ютером. Ось Командор надав кожному з нас по одному, котрий є зручним для писанини та архівування даних, навіть попри те, що я — людина старомодна й навіть гадки не маю, куди пальцем тицяти. Утім, більшість наших читачів, так само, як і я, не має в нім потреби, бо не має чого архівувати. Не будемо створювати у читачів комплексу меншовартості.
Забувши про електроніку, ми того дня поринули у перечитування ретельно відредагованих статей. І раптом Браггадочо зауважив: «Лють Москви?» Хіба не банально завжди вживати такі емоційні вислови: «Лють президента, злість пенсіонерів тощо?»
— Ні, — заперечив я, — саме таких висловів читачі очікують від нас, до них їх привчили всі газети. Читач розуміє, що відбувається, лише тоді, коли кажуть: «ми у глухому куті». Або уряд каже: «доведеться затягнути паски, бо попереду крута дорога вгору, Квіринал[88] готовий до війни, прем’єр-міністр Краксі б’є з усіх гармат, час квапить, не такий страшний вовк, немає коли нарікати на біль у животі, ми в оці циклона». А політик не «каже» чи «стверджує», а «голосно заявляє». А сили правопорядку «діють професійно».
— Чи дійсно ми завжди мусимо говорити про професійність? — втрутилася Майя. — У нас тут усі працюють професійно. Певна річ, прораб, який зводить стіну, що згодом не падає, працює професійно, але така професійність має бути нормою, а розповідати потрібно про прораба, який звів стіну, а вона невдовзі падає. Певна річ, коли я покличу сантехніка, який полагодить мені рукомийник, я скажу: «молодець, дякую», а зовсім не «ви працюєте професійно». Не вистачало ще, щоб трапилося так, як з тим паном Тубі у дитячому коміксі про мишеня Тополіно. Підкреслюючи справи, зроблені професійно, ми ніби стверджуємо, що зазвичай люди працюють «стук-грюк, аби з рук».
— Авжеж, — заговорив я знову, — читачі зазвичай саме так і думають, що всі працюють недбало, тому треба наголошувати на справах, зроблених професійно, це найформальніший спосіб сказати, що все склалося добре. Карабінери схопили крадія курей? Вони діяли професійно.
— Це ніби сказати, що Папа — добрий. Немов зазвичай Папи — погані.
— Та, мабуть, люди саме так і думали, якщо кажуть про доброго Папу. Чи ви колись бачили фото папи Пія XII? У фільмі про агента 007 його б узяли на роль голови «Спектри».