То як же мені зараз вчинити? Показуючи носа на вулицю, я наражаюся на небезпеку. Я, мабуть, почекаю тут, щонайбільше вони зараз чекають, поки я вийду з дому. А я не виходжу. На кухні є кілька пакунків з крекерами й слоїки з м’ясними консервами. Від учора лишилося ще й півпляшки віскі. Прожити день — два вистачить. Я накрапую собі кілька крапель (згодом ще кілька крапель накрапаю по обіді, бо якщо пити зранку — тупієш) і намагаюся згадати цю пригоду з самого початку, навіть не переглядаючи дискету, бо все пригадую, принаймні наразі дуже ясно.
Страх умерти збурює спогади.
II
Понеділок, 6 квітня 1992 року
У Сімея обличчя було чуже. Тобто я маю на увазі, що я ніколи не запам’ятовую ім’я, яке має Россі, Брамбілла та Коломбо чи навіть Мацціні або Манцоні, бо то ж чуже ім’я. Лише пригадую, що у нього має бути якесь незнайоме ім’я. Так от, ти не можеш згадати, яке обличчя має Сімей, бо скидалося, що він не був сам собою. Власне, у нього було обличчя таке, як у всіх.
— Книжку? — спитав я.
— Книжку. Мемуари журналіста, розповідь про те, як рік пропрацював, готуючи до друку щоденний часопис, який ніколи не вийде в світ. З іншого боку, газета мала називатися «Завтра», — це ніби гасло для керівників нашої держави: поговоримо про це завтра. Отож книжка має називатися «Завтра: що було вчора». Гарно, га?
— І ви хочете, щоб написав її я? А чому самі не напишете? Ви ж газетяр, хіба ні? Принаймні ви ж газетою керувати надумали.
— Щоб бути головним редактором, не конче потрібно вміти писати. Ніхто ж не каже, що міністр оборони вміє кидати гранати. Певна річ, цілий прийдешній рік ми щодня обговорюватимемо книжку, ви подбаєте про стиль, додасте гостроти, але головні сюжетні лінії визначатиму я.
— Тобто на книжці будуть стояти два прізвища, чи це буде інтерв’ю Сімея, яке взяв Колонна?
— Ні-ні, любий Колонно, книжку підпишуть моїм іменем, а ви, написавши її, повинні зникнути. Ви будете (тільки не ображайтеся) літературним рабом. Дюма мав такого, тож не бачу причини, чому б мені й собі не мати.
— А чому ви мене обрали?
— Бо у вас талант до письменництва.
— Дякую.
— ...але самого по собі його ніхто ніколи не помітить.
— Ще раз дякую.
— Даруйте, та дотепер ви працювали лише у провінційних газетах, ви важко працювали у культурній царині у кількох видавництвах, написали книгу за іншого письменника (не питайте як, та я натрапив на вашу працю, й вона добра, має ритм), і безмаль у п’ятдесят я раптом збагнув, що, може, маю для вас роботу. Отже, ви вмієте писати, знаєте, у чому суть книги, але діло не йде. Та вам не слід соромитися. Я теж, якщо очолюватиму газету, яка ніколи не вийде в світ, то тому, що ніколи не був претендентом на Пулітцерівську[15] премію, а лише редактором спортивного тижневика та щомісячного журналу для самотніх чоловіків, чи то для одиноких чоловіків — називайте, як хочете...
— Я можу зберегти свою гідність і відмовити вам.
— Ви мені не відмовите, бо я пропоную вам шість мільйонів лір щомісяця — чорною платнею.
— Це чимало для письменника-невдахи. А що далі?
— А далі, щойно допишете й віддасте мені книжку, — скажімо, протягом півроку після припинення експерименту — ще десять мільйонів усе заразом, готівкою. З власної кишені.
— А далі?
— А далі робіть, як заманеться. Якщо не проциндрите все на жінок, коней та шампанське — за рік заробите більше вісімдесяти неоподатковуваних мільйонів. Можете спокійно побачити світ.
— Стривайте; поясніть мені. Якщо мені ви платитимете шість мільйонів, а самі, даруйте, загребете хтозна-скільки, ще ж будуть і інші редактори, і видатки на видання, друк та розповсюдження. То ви хочете сказати, що є хтось, гадаю, видавець, який захоче заплатити за такий експеримент, не отримавши з того нічого?
— А я й не казав, що він нічого не отримає. Він свою вигоду матиме. А от я, якщо газета не вийде, — ні. Безсумнівно, може трапитися, що видавець справді врешті забажає видати газету, але до того часу справа розкрутиться. Тож я сумніваюся, що він захоче, щоб нею опікувався я. Тому я готуюся до того, що наприкінці року видавець скаже, що задум уже дав бажані плоди й що будочку можна закривати. Тому я заздалегідь страхуюся: якщо все піде коту під хвіст, — я видам книжку. Вона спричинить вибух, а я отримаю кошти за авторські права. Чи — це я кажу, аби казати — хтось не захоче, щоб я її оприлюднював, і дасть мені трішки грошенят. Неоподатковуваних.
— Уторопав. Утім, може, щоб я був більш відданим проектові, варто сказати мені, хто платить, і навіщо існує проект «Завтра», та чому він (цілком можливо) провалиться, й що ви розказуватимете у книзі, яку (тут я забуду про свою скромність) напишу замість вас — я.
— Гаразд, платитиме командор Вімеркате. Ви, мабуть, про нього чули.
— Атож, чув про Вімеркате, про нього часто пишуть у газетах: має десяток готелів на Адріатичному узбережжі, чимало будинків відпочинку для пенсіонерів та неповносправних, займається усілякою торгівлею, про яку чимало пліткують. А ще має кілька місцевих телеканалів, які починають передачі після одинадцятої вечора, показуючи лише аукціони, телекрамниці й кілька непристойних телешоу...
— Із два десятки періодичних видань.
— Жовта преса. Здається, плітки про знаменитостей на кшталт “Loro”, “Peeping Tom” та тижневики про поліцейські розслідування штибу “Il delitto illustrato” чи “Cosa с’è sotto” — сміття, trash.
— Ні, є ще галузеві видання, як-от про садівництво, подорожі, автомобілі, вітрильники, «Домашній лікар». Ціла імперія. Непогана у нас редакція, га? У нас навіть фікус є, як у великих цабе з «RAI»[16]. Наші редактори мають змогу працювати в open space, як кажуть американці, у вас теж буде власний кабінет — невеличкий, але пристойний, а ще додаткова кімната для архіву. І то все задарма — у будівлі, де розташовуються офіси всіх фірм, якими володіє Командор. Щодо решти — виготовлення та друку номера нуль — то це робитимуть, використовуючи друкарські можливості інших газет. Таким чином вартість експерименту зведено до прийнятної величини. Та ще й розташовані ми майже у центрі, а не як популярні щоденні газети, до яких можна дістатися лише з двома пересадками у метро, а тоді ще й автобусом.
— А що матиме Командор від цього експерименту?
— Командор хоче увійти за зачинені двері, за якими фінансисти, банкіри та навіть поважні видавці приймають таємні рішення. А засобом, який впустить його, стане обіцянка надрукувати газету, яка розповідатиме правду геть про все. Дванадцять номерів нуль: 0/1, 0/2 тощо, надруковані мізерним накладом. Кожен примірник Командор, оцінивши, покаже, кому слід. Як тільки Командор доведе, що спроможний поставити у скрутне становище політичне та фінансове високе товариство, що приймає рішення за зачиненими дверима, ті, ймовірно, попросять його забути про свій задум, відмовившись від наміру друкувати «Завтра», й пропустять його за зачинені двері. Покладе, скажімо, лише два відсотки акцій часопису або банку чи телемережі, які мають вплив.
Я аж присвиснув.
— Два проценти — це надзвичайно багато! Чи у нього вистачить коштів для такої справи?
— Не удавайте простака. Ми ж про фінанси мову ведемо, не про торгівлю. Спочатку купуєш, а потім побачиш, що й гроші, щоб заплатити, до тебе прийдуть.
— Збагнув. А ще зрозумів, що експеримент буде успішним, лише якщо Командор не розкаже, що врешті-решт газета в світ не вийде. Всі мають думати, що механізм уже запущено, так би мовити...
— Певна річ. Те, що газету не друкуватимуть, Командор навіть мені не сказав. Я просто це підозрюю, чи, якщо хочете, я цього певен. І наші співробітники, з якими ми познайомимося завтра, теж не повинні про це дізнатися: вони мають працювати, гадаючи, що створюють собі майбутнє. Про це знатимемо лише ви та я.
15