Матроси згадали про хлопця й відповіли:
— Є ще один голодранець, що служить у нас юнгою.
— Нехай прийде сюди! — звелів король.
Покликали хлопця, і він сказав, що вилікує королівську дочку.
Як почув капітан його слова, то так розлютився, що забігав кружка, мов жук у діжці з-під дьогтю. Ото, думає, встряв хлопець у халепу, не вибереться з неї цілий!
— Не слухахіте його, — сказав він королю, — чого тільки дурний хлопчисько не набалакає!
— Розум приходить з роками, — відповів король, — і з хлопця колись буде статечний чоловік. А коли він сказав, що вилікує мою дочку, то нехай спробує.
Забрав його король із собою і привів до дочки. Хлопець розгорнув пісенник старої чаклунки й почав співати ту пісню, яка стосувалася хвороби королівни. Проспівав він її раз, і королівна підвела руки. Проспівав удруге, і вона підвелася з ліжка. А як проспівав утретє, вона цілком одужала.
Зрадів король та й каже:
— Ти зробив мені велику послугу, і я тобі за це віддаю півкоролівства, та ще й дочку за дружину.
— Непогано мати півкоролівства, красно дякую, — відповів хлопець. — Але я вже пообіцяв свою руку іншій, тому не можу взяти королівни.
Так він отримав півкоролівства й залишився в тій країні.
За якийсь час вибухнула війна. Хлопцеві також довелось піти на ту війну, і, звичайно ж, чорний бік його меча не гуляв. Ворожі вояки гинули, як мухи, і король виграв війну. Тоді хлопець обернув меча білим боком, оживив усіх полеглих і віддав їх королю, бо тому живі вояки були миліші, ніж мертві. Але тепер у нього стало людей так багато, що він не мав їх чим нагодувати, а хотів, щоб усі були наїдені й напоєні. Довелося хлопцеві витягти свою скатертину. Розстелив він її, і всі їли, скільки кому хотілося.
Пожив хлопець трохи в короля і затужив за бургомістровою дочкою. Він спорядив чотири бойові кораблі й вирушив у дорогу. Приплив він до міста, де жив бургомістр, і так гучно вдарив у гармати, що в половини міських вікон повилітали шибки. Кораблі в нього були розкішні, ніби в короля, а одяг вигравав золотом.
Минуло небагато часу, як на берег прийшов бургомістр.
— Вельможний пане, — сказав він, — чи не були б ви такі ласкаві прийти до мене на обід?
— Дякую, прийду, — відповів хлопець.
Прийшов він до бургомістра, і там його посадовили як почесного гостя між матір’ю й дочкою. Сидять вони собі за столом, їдять, п’ють, весело розмовляють, а хлопець узяв та й укинув нишком свою половинку каблучки в келих бургомістрової дочки. Дівчина була кмітлива й відразу здогадалася, що це означає. Вона вийшла з кімнати, тримаючи в руці обидві половинки каблучки, — ту, що виловила з келиха, й свою. Мати помітила, що тут щось коїться, і, вибравши слушну хвилину, вийшла за нею.
— Знаєте, мамо, хто сидить у нас за столом? — спитала дочка.
— Ні, не знаю, — відповіла мати.
— Той хлопець, що його тато продав за тютюн, — відповіла дочка.
Як почула це мати, то зі страху зомліла. Бургомістр і собі вийшов поглянути, що там робиться, а коли довідався, що сталось, також зомлів. Нарешті вийшов і сам гість та й каже:
— Нема вам чого боятися. Я прийшов, щоб забрати дівчину, яку був поцілував дорогою до школи. — А тоді додав, звертаючись до бургомістрової дружини: — Ніколи не зневажайте дітей злидарів! Ніхто не знає, що з них виросте. З малого хлопця стає колись статечний чоловік. А розум приходить з роками.
Семеро господарів дому
Жив собі один чоловік, і надумав він помандрувати по світі. Якось він припізнився в дорозі, а до найближчого села було далеко. Нарешті він добувся до чималої садиби.
«Ось де я цієї ночі добре відпочину», — подумав подорожній і зайшов на подвір’я.
Там він побачив біля дровітні старого сивого чоловіка з довгою бородою.
— Добрий вечір, господарю, — привітався подорожній. — Чи не пустили б ви мене переночувати?
— Я не господар цієї хати, — відповів старий. — Але зайди до кухні й побалакай із моїм батьком, може, він і пустить.
Подорожній подякував йому і зайшов до кухні. Там він побачив ще старшого чоловіка, що стояв навколішки перед вогнищем і роздмухував у ньому жар.
— Добрий вечір, господарю, чи не пустили б ви мене переночувати? — запитав подорожній.
— Я не господар цієї хати, — відповів старий. — Але зайди до світлиці й побалакай із моїм батьком, може, він і пустить. Він сидить на лаві біля столу.
Подорожній подякував йому і зайшов до світлиці. На лаві біля столу справді сидів білий, як молоко, зморщений дід, багато-багато старіший за двох перших. Він весь трусився від старості. Перед ним лежала велика книжка, і дід повільно читав її по складах, як читають малі діти, коли ще тільки вчаться грамоти.