— Добрий вечір, господарю, чи не пустили б ви мене переночувати? — запитав подорожній.
— Я не господар цієї хати. Але побалакай із моїм батьком, може, він і пустить. Он він сидить на лежанці.
Подорожній подякував йому і підійшов до діда на лежанці. Той силкувався натоптати люльку тютюном, але був такий немічний і руки в нього так тремтіли, що він ледве тримав люльку.
— Добрий вечір, господарю, чи не пустили б ви мене переночувати? — запитав подорожній.
— Я не господар цієї хати. Але побалакай із моїм батьком, може, він і пустить. Он він лежить на ліжку.
Подорожній подякував йому і підійшов до ліжка. Там він побачив старого-старезного діда, що вже навіть не ворушився. Здавалося, крім очей, у нього не було нічого живого.
— Добрий вечір, господарю, чи не пустили б ви мене переночувати? — запитав подорожній.
— Я не господар цієї хати, але побалакай із моїм батьком, може, він і пустить. Он він лежить у колисці.
Подорожній подякував йому і підійшов до колиски. Там справді лежав старий як світ дід, геть висохлий, не більший за немовля. Навіть очі в нього не світилися. Подорожній взагалі не повірив би, що той дід живий, якби не почув легенького віддиху.
— Добрий вечір, господарю, чи не пустили б ви мене переночувати? — запитав він.
Минуло багато, часу, поки дід нарешті озвався, а ще більше, поки він довів до кінця свою відповідь. Він сказав те саме, що п’ятеро попередніх:
— Я не господар цієї хати, але побалакай із моїм батьком, може, він і пустить. Он він у тому розі, що висить на стіні.
Подорожній подякував йому, озирнувся по світлиці й побачив на стіні коров’ячий ріг. А коли уважніше придивився, то помітив у ньому щось схоже на людську голову.
Його пройняв такий страх, що він, замість ввічливо спитати, як годилося б, несамохіть крикнув:
— Добрий вечір, господарю, чи не пустили б ви мене переночувати?
У розі щось засичало з присвистом, наче лойова свічка, коли її погасять, і в тих звуках ніби вчулися слова:
— Ночуй, синку.
І тієї миті на середину світлиці викотився накритий стіл з чудовими, смачними наїдками. Там навіть було пиво. А коли подорожній добре попоїв і напився, розстелилась м’яка, тепла постіль із оленячих шкур.
Бачите, як добре, що подорожній таки знайшов справжнього господаря тієї хати!
Пан Пер
Були собі чоловік і жінка, і не мали вони нічого, крім трьох синів. Як кликали старших, я не знаю, а найменший звався Пер.
Коли батьки померли, дітям лишилися тільки горщик, деко та кішка. Старший вважав, що йому належить усе найкраще, тому взяв собі горщика.
— Як позичу комусь горщика, то завжди із нього щось вишкрябаю, — сказав він.
Середній син узяв собі деко.
— Як позичу комусь деко, то завжди й сам скуштую того, що в ньому пеклося, — сказав він.
А найменшому вже не було з чого вибирати. Сама кішка лишилася — ото й уся спадщина.
— Якщо я навіть позичу комусь кішку, то однаково не матиму нічого, — сказав він. — Бо як їй і дадуть трохи молока, то вона його сама вихлебче. А все-таки візьму її. Шкода, ще пропаде тут.
Попрощалися брати і вирушили в світ шукати щастя. Кожен подався своєю дорогою.
Найменший, Пер, іде, і кішка за ним біжить. Пройшли вони трохи, а кішка й каже:
— Я хочу тобі віддячити за те, що ти не залишив мене в старій хаті, щоб я там пропала. Зараз я скочу до лісу і спіймаю кілька гарних звірів. Тоді ти підеш до королівського палацу — он він видніє вдалині — і скажеш королю, що маєш передати йому невеликий подарунок. А коли він спитає, від кого той подарунок, скажеш, що від пана Пера.
Так вона й зробила. Пер і не зоглядівся, як кішка повернулася з лісу з оленем. Вона стрибнула оленеві на голову, вмостилася між рогами і пригрозила йому:
— Якщо ти зараз не побіжиш до королівського палацу, я видряпаю тобі очі.
Довелося оленеві бігти.
Прийшов Пер з оленем до палацу та й каже:
— Я маю передати королю невеличкий подарунок, якщо він не погордує ним.
Король побачив оленя і дуже зрадів.
— Від кого цей гарний подарунок? — запитав він.
— Від пана Пера, — відповів Пер.
— Он як, від пана Пера! — мовив король. — А де він живе?
Йому було трохи соромно, що він не знає про таку відому людину.