Минуло небагато часу, і з’явилися тролі. Вони прийшли зі своїми музиками і влаштувалися в хаті як удома. Одні почали танцювати, другі пригощатися тим, що було на столі, треті взялися пекти на вогнищі свої ласощі: жаб, павуків, ящірок тощо.
Потім котрийсь із тролів помітив постіл, якого щойно пошив Пер, і почав його приміряти на свою ногу. Постіл був такий великий, що й решта тролів засунули в нього по одній нозі. Тоді Пер миттю стяг його краї поворозкою і спіймав тролів, наче в пастку. Тим часом з-за комина підвівся білий ведмідь і почав принюхуватись до тролячої смаженини.
— Хочеш м’ясця, біла кицько? — спитав один троль і спритно вкинув ведмедеві в пащу гарячу жабу.
— Хапай їх, Бурмиле! — вигукнув Пер.
А ведмедеві й не треба було загадувати, він і так був лютий на тролів, що вони попекли йому рота. Почали вони з Пером товкти тролів, і ті повтікали всі до одного.
Після цього багато років не було чути про тролів. Господар уже спокійно жив на своєму хуторі. Та якось узимку іде він лісом, а назустріч йому троль і ще здалеку гукає:
— А що, жива ще твоя біла кицька?
— Та жива, — відповідає господар хутора, — лежить удома за комином, бо якраз має семеро кошенят, іще лютіших, ніж вона сама.
Як почув про це троль, то вже більше ніколи не навідувався в ті околиці. Ні він, ні його родичі та знайомі.
Вітробородий
Були собі чоловік і жінка, і мали вони сина-одинака на ім’я Ганс. Здавалося матері, що хлопця пора віддавати в науку, і звеліла вона батькові пошукати йому десь доброго майстра.
— Влаштуй хлопця так, щоб він став майстром над майстрами, — сказала вона й приготувала їм торбу харчів.
І батько з сином вирушили в дорогу. Вони побували в багатьох майстрів, але всі казали, що зможуть навчити хлопця тільки того, що вміють самі, а більше не навчать.
Повернулися батько з сином ні з чим додому, а мати й каже:
— Не для того я вас виряджала з дому, щоб ви ні з чим вернулися. Ти повинен знайти хлопцеві такого господаря, у якого він стане майстром над майстрами.
Приготувала вона знов повну торбу харчів, і батько з сином вирушили в дорогу.
Ішли вони, йшли і дійшли до крижаного поля. Дивляться — а назустріч їм їде вершник на чорному коні.
— Куди ви дорогу верстаєте? — запитав він.
— Хочу віддати сина в науку, та ніяк не знайду для нього доброго майстра, бо моя стара значного роду й хоче, щоб хлопець став майстром над майстрами.
— Непогано складається, — сказав вершник. — Я саме той чоловік, що вам треба, і їду шукати собі учня. Сідай, синку, позад мене на коня, — звелів він хлопцеві.
Посадовив він хлопця позад себе й відразу знявся в повітря.
— Стривай-но хвилину! — гукнув йому батько. — Я хочу знати, як тебе звуть і де ти живеш!
— Я живу на півночі й на півдні, на заході й на сході, а звуть мене Вітробородий, — відповів вершник. — Прийдеш через рік, і я скажу тобі, який уже з твого сина став майстер.
І він полетів разом з Гансом.
Минув рік, і батько прийшов дізнатися про сина.
— За рік не навчишся всього, — сказав Вітробородий. — Поки що він тільки вміє ходити коло худоби.
І домовились вони, що Ганс лишиться у Вітробородого ще на один рік, навчиться всього, а тоді батько знов прийде по хлопця.
Минув другий рік, і вони зустрілися на тому самому місці.
— Тепер хлопець усе вміє? — запитав батько.
— Так, тепер він став майстром над майстрами, тільки ти його ніколи більше не побачиш, — відповів Вітробородий, і не встиг батько отямитись, як він зник разом з Гансом.
Прийшов батько додому, а мати питає, де син і що з ним сталося.
— А хтозна, що, — відповів батько. — Щось недобре.
І він розповів, що йому сказав Вітробородий.
Почула мати, що чоловік не знає, де їхній син, розсердилась на нього і зразу ж вирядила його знов у дорогу.
— Приведи сина, хоч би тобі довелось іти й до самого диявола, — сказала вона й приготувала йому на дорогу торбу харчів.
Ішов чоловік, ішов і опинився в густому лісі. А коли пройшов ним цілий день, аж до самого смеркання, то побачив удалині ясне світло й подався на нього. І знов ішов довго-довго, поки дійшов до невеличкої хатини під горою. Біля хатини стояла стара жінка й набирала з криниці воду носом, такий він був у неї довгий.
— Добрий вечір, матусю, — привітався чоловік.
— Добрий вечір, синку, — відповіла стара. — Мене вже сто років ніхто не звав матусею.