Узяв король колоду й поїхав додому. Тоді знов скликав гостей і поставив горщика на колоду посеред кімнати. Гості вже не сумнівалися, що король з’їхав з глузду, брали його на сміх, а він упадав коло горщика і приказував:
— Потерпіть трохи, зараз він почне варити.
Але горщик не варив на колоді так само, як і на підлозі.
Нарешті король збагнув, що й цього разу Дурисвіт скористався своїм дурилом. Він почав рвати на собі чуба з люті, тоді помчав до Дурисвіта, щоб убити його. Тепер він уже не пожаліє його, хоч би що той вигадав.
Приїхав він і бачить — Дурисвіт сидить на камені і грає на губній гармонії.
— Ти граєш на гармонії? — запитав король.
— Граю, — відповів Дурисвіт. — А що ж мені робити?
— Ну, ти вже не раз дурив мене, а тепер ходи зі мною, я тебе вб’ю, — сказав король.
— Що ж, піду, коли нема іншої ради, — сказав Дурисвіт.
Приїхали вони до короля, і той наказав посадовити хлопця в діжку, забити дно і викотити її на високу гору. Там Дурисвіт мав сидіти три дні й думати про свої лихі вчинки, поки його скотять у море.
Третього дня через ту гору проїздив один багатій. А Дурисвіт сидить у діжці й співає:
— В рай лежить мені дорога, та не кваплюсь я до бога.
Почув багатій Дурисвітову пісню й запитав, скільки той схоче за те, що пустить його замість себе в діжку, бо йому теж кортить відвідати рай.
— Це недешева втіха, — відповів Дурисвіт. — Адже не щодня випадає нагода побувати в раю.
Багатій віддав хлопцеві все, що мав, а сам заліз замість нього в діжку.
Скінчився третій день, і король прийшов на гору.
— Щасливої дороги, — сказав він, бо гадав, що в діжці сидить Дурисвіт. — Тепер ти доберешся до фіорду швидше, ніж верхи на коні. Кінець буде і тобі, і твоєму дурилові.
І зіпхнув діжку з кручі. А на півдорозі до фіорду від діжки й від того, хто в ній сидів, нічого не залишилось.
Король подався додому й недалеко від’їхав, як знов побачив Дурисвіта. Той сидів при дорозі і грав на губній гармонії.
— Це ти сидиш? — запитав король.
— А хто ж? Певне, що я, — відповів Дурисвіт. — Я хочу на цьому місці побудувати стайню для своїх коней і худоби.
— Хіба ти так розбагатів у фіорді, куди я тебе зіпхнув? — запитав король.
— Так, ти зіпхнув мене у фіорд, — сказав Дурисвіт, — і коли я досяг дна, то побачив повно коней, худоби, золота і всякого добра. Його там цілі гори.
— Скільки тобі заплатити, щоб ти й мене зіпхнув туди? — запитав король.
— О, я зіпхну тебе задарма, — відповів Дурисвіт. — Адже ти з мене не брав грошей, то і я не візьму.
Дурисвіт посадовив короля в діжку, викотив її на високу гору і звідти зіпхнув у фіорд. А сам поїхав до королівського двору, одружився з королівною і став королем.
Який з нього був король, ніхто не знає, але обдурити його вже ніхто не міг, — недарма він сам був Дурисвітом.
Круки з чарівного острова
Коли норвезькі рибалки повертаються з риболовлі додому, то часто бачать, що на стерно їм поначіплювалися колоски зі стеблами або знаходять у шлунку спійманої риби зерна ячменю. Тоді вони знають, що човен їхній пропливав повз котрийсь із чарівних островів, про які мовиться в давніх переказах. На тих островах і сонце світить ясніше, ніж десь-інде, і трава на луках буйніша, і хліб на полі родить кращий, і риби в морі біля них більше.
Але не всім з являються на очі ті острови. Тільки чесні й відважні люди, коли в морі шаленіє буря і їм загрожує смертельна небезпека, можуть побачити їхні таємничі береги. І щасливий той, хто ступить на чарівний острів, — тоді він урятований.
Таке щастя випало й одному рибалці на ім’я Кнут.
Жив він на березі моря і мав повну хату дітей, а з майна — лише човен та дві кози, і то їх доводилось підгодовувати риб’ячими хвостами, бо трави на прибережних скелях росло мало. Діти його також не раз бігали голодні, адже траплялося й таке, що Кнут повертався з моря впорожні. Та однаково він був усім задоволений, ніколи не нарікав на свою долю і не занепадав духом.
Одного дня Кнут, як завжди, вирушив зранку в море. Вже кілька днів йому не щастило, риба не ловилася, жінка з дітьми сиділи вдома голодні, не було за віщо купити ані борошна, ані крупів на кашу. «Може, хоч сьогодні пощастить», — думав Кнут.
Довго він плив, берег уже зник удалині, а риба ловилась погано. Коли це зненацька впав густий туман, небо потемніло і знялася страшна буря. Човен, мов тріску, підхопили хвилі. Довелось Кнутові викидати з човна всю рибу, щоб не піти на дно разом з ним. Та однаково, хоч човен і полегшав, його важко було втримувати проти хвиль.