Нарешті буря вщухла, і вони почали рибалити.
Брати взяли своє спорядження, а Кнут своє. Риби там було багато, брати раз по раз витягали її з води. У Кнута також добре клювало, та тільки-но він підтягав рибину до краю човна, як вона зривалася з гачка.
Коли човен був повний, вони повернулися на острів, почистили рибу й розвісили її сушитись.
— Бачиш, скільки риби наловили, — сказали брати.
— Та наловили, тільки не я, — зітхнув Кнут. — До вас риба сама йшла, а в мене зривалася.
— То в тебе такі гачки. Візьми наші, може, тобі другого разу краще поведеться.
Дали вони Кнутові свої гачки, і справді, другого дня риба в нього ловилася не гірше, ніж у братів. Повернулись вони на острів, почистили рибу, розвісили, і кожному припало аж по три жердини.
Цілий тиждень прожив Кнут на острові й захотів додому. Брати спорядили йому на дорогу великого, на восьмеро весел човна, поклали в нього мішок борошна, сувій брезенту і всього, що потрібно рибалці.
Кнут не знав, як і дякувати їм за гостинність.
— Ніколи я не забуду вашого острова, — сказав він.
— Як не забудеш, то ласкаво просимо до нас другої весни. Поїдеш з нами на ярмарок продавати рибу. Вона якраз до того часу висохне, — сказав дідок.
— Та як же я знайду ваш острів? Я не знаю дороги, мене сюди буря прибила, — мовив Кнут.
— Простуй за круком, коли він летітиме у відкрите море, і потрапиш просто до нас, — відповів дідок. — Ну, щасливої тобі дороги!
Відпливши від берега, Кнут обернувся, щоб востаннє глянути на острів. Та побачив тільки безмежне море. Острів зник, наче його ніколи й не було.
Другої весни, коли відшуміли бурі, Кнут зібрався на чарівний острів. Недалеко й відплив від берега, як над човном з’явився чорний крук і повів його в море.
І не зоглядівся Кнут, як доплив до чарівного острова.
А там біля пристані стояв уже напоготові корабель. Кнут зроду ще не бачив такого корабля. Він був такий великий, що від носа до корми не долітав людський голос. Тому посередині стояв матрос і команду з корми передавав на ніс, та й то всім доводилось добре кричати, щоб їх почули.
Господарі острова вже повантажили свою рибу на корабель, а Кнутова ще висіла на жердинах. Він сам почав зносити її в трюм. Але хоч скільки носив, на жердинах риби не меншало, бо замість тієї, що він здіймав, з’являлася нова.
Нарешті трюм наповнився, і корабель відплив.
На ярмарку Кнут продав свою рибу дуже вдало і за отримані гроші купив новий вітрильник з усім рибальським спорядженням. А купував він його разом з дідком, який був йому за порадника.
Пізно ввечері, коли Кнут налаштувався додому, дідок прийшов до нього на вітрильник попрощатися.
— Ти нас більше не побачиш, — сказав він. — Та поки житимеш чесно, ми тобі завжди допомагатимем. Стоятимем поряд із тобою біля стерна, коли лютуватиме буря, підпиратимем твої щогли, щоб вони не ламалися, і разом з тобою ловитимем рибу. Тобі завжди щаститиме.
Відтоді так воно й було. Хоч до чого б узявся Кнут, йому завжди щастило, і злигодні вже далеко обминали його родину та його хату.
І завжди, коли він у негоду плавав своїм вітрильником, чиїсь невидимі руки допомагали йому долати хвилі, а коли він ловив рибу, то завжди наловлював її вдосталь.
Кнут знав, звідки в нього таке щастя, й ніколи не забував про чарівний острів, до якого його прибила буря, та про господарів того острова. І в кожну річницю своєї зустрічі з ними він причепурював свій вітрильник, запалював ліхтарі і запрошував музик, щоб вони грали його невидимим приятелям. Ніхто не знає напевне, але кажуть, що гості з чарівного острова навіть танцювали під ту музику, хоч ніколи більше не показувались на очі Кнутові.
Еспен Пічкур та його помічники
Був собі колись король, і дійшла до нього чутка про корабель, який однаково ходить по землі й по воді. Захотів він також мати такий корабель і пообіцяв, що віддасть тому, хто його побудує, королівну та ще й півкоролівства. Про це він звелів розголосити по всій країні.
Знайшлося багато юнаків, що хотіли отримати королівну й півкоролівства, та не так легко було збудувати корабель.
А на одному лісовому хуторці жило троє братів. Найстаршого звали Пер, середнього — Поль, а найменшого — Еспен Пічкур, бо він любив сидіти коло печі й дивитися на вогонь. Почули й брати про корабель, що його хотів мати король.
От Пер і каже:
— Дайте мені, мамо, харчів на дорогу, я хочу піти й спробувати, може, збудую для короля корабель і виграю королівну та півкоролівства.