Узяв Пер торбину з харчами та й пішов з дому. Іде він і зустрічає старого як світ згорбленого чоловіка.
— Куди ти йдеш? — питає старий.
— Іду до лісу зробити коритце для батька. Він не хоче їсти разом з нами, — відповів Пер.
— Коритце, то й коритце, — відповів старий. А тоді знов запитав: — Що ти несеш у торбині?
— Гній, — відповів Пер.
— Гній, то й гній, — сказав старий.
От добрався Пер до дубового лісу і взявся з усієї сили рубати, пиляти й тесати. Але все, що він рубав, пиляв і тесав, схоже було тільки на коритце.
Коли настав час обідати, він розв’язав торбину, але в ній не було харчів, самий гній. А що йому не було чим підживитися, то й робота його не посувалася. Нарешті він узяв сокиру, почепив на неї торбину, перекинув через плече і вернувся додому, до матері.
— Дайте, мамо, харчів на дорогу, піду і я спробувати щастя, — сказав Поль. — Може, збудую корабель і здобуду королівну та півкоролівства.
Узяв він торбину з харчами та й пішов з дому. А дорогою зустрів старого як світ згорбленого чоловіка.
— Куди ти йдеш? — запитав старий.
— Іду до лісу зробити коритце для нашого поросяти, — відповів Поль.
— Коритце, то й коритце, — сказав старий. — А що ти маєш у торбині? — знов запитав він.
— Гній, — відповів Поль.
— Гній, то й гній, — сказав старий.
От прийшов Поль у дубовий ліс і заходився рубати, пиляти й тесати. Але все, що він рубав, пиляв і тесав, скидалося на свинячі коритця. Та він уперто не припиняв роботи і аж пізно надвечір вирішив трохи підживитися. Він так зголоднів, що пожадливо кинувся до торбини, та в ній не було ані крихти їжі, самий гній. Поль так розсердився, що скрутив торбину в жмут, луснув нею об стовбур і вернувся з лісу додому.
Прийшов він до хати, і тоді Пічкур каже:
— Дайте, мамо, й мені харчів на дорогу. Може, я збудую той корабель і отримаю королівну та півкоролівства.
— Оце якраз ти його збудуєш, — відповіла мати. — Той, що ніколи нічого не робив, тільки сидів коло печі й дивився на вогонь. Ні, не дам я тобі ніяких харчів.
Проте материні слова не відбили в Пічкура охоти. Він так довго просив, що нарешті його відпустили. Щоправда, харчів йому не дали путніх, лише два вівсяні коржі і ковток вивітреного пива. З тим Пічкур і пішов з дому.
Під лісом він зустрів того самого старого як світ згорбленого, немічного чоловіка.
— Куди ти йдеш? — питає старий.
— Іду до лісу, може, мені пощастить збудувати такий корабель, що однаково ходить по землі й по воді, — відповів Пічкур. — Бо король оголосив, що за такий корабель віддасть будівникові королівну та півкоролівства.
— А що в тебе в торбині? — спитав старий.
— Та харчі, але дуже вбогі, — відповів він.
— Дай мені попоїсти, і я тобі допоможу, — попросив старий.
— їжте на здоров’я, але не знаю, чи вам смакуватиме, — відповів Пічкур. — Там тільки два вівсяні коржі й ковток вивітреного пива.
— Байдуже, мені все смакуватиме, аби тільки чогось попоїсти. А за те я тобі допоможу.
Попоїв старий, потім підійшов до товстого дуба та й каже:
— Виріж із нього шпугу, тоді приклади її назад на те саме місце. І лягай собі спати.
Пічкур зробив так, як йому наказано, і ліг спати. Спить і чує крізь сон, що хтось рубає, пиляє, теше, струже, але сам він ніяк не може прокинутись. Нарешті старий збудив його. Дивиться хлопець, а поряд із дубом стоїть готовий корабель.
— Тепер сідай на нього і пливи до короля. А дорогою бери на корабель усіх, хто тобі трапиться.
— Я зроблю так, як ви звеліли, — сказав Пічкур, сів на корабель і поплив.
Пливе він, пливе і бачить якогось довготелесого худющого небораку, що лежить під горою і їсть каміння.
— Хто ти такий і чому ти лежиш під горою і їси каміння? — спитав Пічкур.
— Я завжди голодний, тому радий з’їсти навіть каменюку. Візьми мене з собою, може, я десь наїмся.
— Сідай, коли хочеш, місця вистачить, — відповів Пічкур.
Довготелесий сів на корабель і взяв собі на дорогу кілька великих каменів.
Пливуть вони, пливуть, аж бачать — якийсь чоловік сидить на осонні і смокче чопа від діжки.
— Хто ти такий і чому ти смокчеш чопа? — спитав Пічкур.
— О, хто не має діжки, то мусить задовольнитися чопом, — відповів чоловік. — Я завжди такий спраглий, що ніколи не можу напитися досхочу. Візьми мене з собою, може, я десь нап’юся.
— Сідай, коли хочеш, місця вистачить, — відповів Пічкур.