— Добре, що ти не приїхав сюди підводою, — сказав чоловік, що вийшов з гори. — Ходи зі мною.
Хлопець зайшов усередину гори й побачив там цілі купи золота й срібла. Він узяв його стільки, скільки здужав понести, й відніс до господи велетня.
Коли ввечері велетень пригнав свою худобу з пасовиська, то найперше спитав хлопця:
— Ти ходив до пекла по данину?
— Ходив, господарю, — відповів той.
— А де ж вона?
— Он біля лави лежить мішок із золотом, — відповів хлопець.
— Зараз я погляну, — сказав велетень.
Він підійшов до лави, а там справді лежить мішок, і такий повний, що тільки-но він розв’язав мотузку, як звідти посипалися додолу золото й срібло.
— Ти, мабуть, розмовляв з моєю мудрою дівчиною, — сказав велетень. — Гляди, бо я скручу тобі в’язи!
— З якою мудрою дівчиною? — вдав здивованого королевич. — Ви, господарю, і вчора і позавчора про неї згадували. Я хотів би побачити, що то за дивина.
— Почекай до завтра, я сам тебе поведу до неї, — пообіцяв велетень.
— О, дякую, господарю, за це я вам служитиму ще краще. Але неодмінно поведіть, не забудьте, — зрадів королевич, знов прикидаючись дурником.
Уранці велетень привів хлопця до мудрої дівчини.
— Убий його і звари у великому казані. А коли юшка буде готова, збудиш мене, — загадав велетень дівчині, а сам ліг на лаву і скоро так захропів, що аж гори задрижали.
Мудра дівчина взяла ножа, надрізала собі пальця й капнула три краплі крові на ослінчик. Далі зібрала все старе ганчір’я та старе взуття і скидала його в казан. Потім насипала в скриньку золота, поклала зверху грудку кам’яної солі, взяла пляшку з водою, що висіла біля дверей, золоте яблуко та дві золоті курочки, і вони разом із королевичем утекли з двору велетня.
Бігли вони, бігли і прибігли до моря, а там сіли на вітрильник. А звідки взявся той вітрильник, я їх не питав.
Проспався трохи велетень, потягнувся та й питає:
— Скоро буде юшка?
— Ні не скоро, ще тільки недавно закипіла, — відповіла перша крапля на ослінчику.
Велетень перевернувся на другий бік і знов заснув. Довго він спав, але нарешті прокинувсь, потягнувся та й питає сонним голосом:
— Готова вже юшка?
— Скоро буде готова, — відповіла друга крапля на ослінчику.
А велетень подумав, що то до нього озвалась мудра дівчина. Він знов перевернувся на другий бік і захропів. Довго він так спав, та нарешті прокинувсь, потягнувся й питає:
— Ще не зварилася юшка?
— Зварилась, — відповіла третя крапля.
— Велетень підвівся, протер очі, але не побачив у кімнаті тієї, що з ним розмовляла, і здивувався. Він погукав мудру дівчину, проте ніхто не озвався на його голос.
«Мабуть, десь вийшла», — подумав велетень, узяв ложку й пішов до казана куштувати юшку. А в казані плавають старі підошви й ганчірки, і все так переварилося разом, що не знати, чи то юшка, чи каша.
Як глянув велетень у казан, то й здогадався, що сталось. Він осатанів з люті й кинувся за втікачами, аж вітер загув за ним. Та недовго промчав велетень, як йому дорогу перепинило море. Хоч який високий велетень, а моря не може перейти, бо дуже воно глибоке.
— Нічого, я знаю на це раду, — сказав він. — Покличу свого смоктальника, і той висмокче воду.
Він так і зробив. Прийшов смоктальник, ліг на землю і за три ковтки випив стільки води з моря, що велетень побачив утікачів на кораблі.
— Візьми зі скриньки грудку кам’яної солі і кинь її в море, — сказала мудра дівчина.
Королевич послухався її, і серед моря виросла гора, така висока, що велетень не міг перебратися через неї, а смоктальник не міг більше смоктати воду.
— Ну, я й на це знаю раду, — сказав велетень.
Він узяв свердло й почав свердлити дірку в горі, щоб смоктальник міг далі випивати воду.
Висвердлив він дірку, смоктальник знов ліг на берег і заходився висмоктувати з моря воду. Але мудра дівчина звеліла королевичу хлюпнути в море краплю води з тієї пляшки, що вони взяли у велетня. І море знов стало повне. Поки смоктальник його випивав, вони допливли до берега. Так велетень і лишився ні з чим.
А королевич із дівчиною злізли з вітрильника й подалися до двору короля, його батька.
Але королевич не хотів, щоб дівчина йшла пішки.
— Почекай трохи, поки я приведу семеро коней, що стоять у батьковій стайні, — сказав він. — До нашого двору недалеко, але я не хочу, щоб моя наречена йшла пішки.
— Не йди, — попросила його дівчина, — бо як прийдеш додому, то відразу забудеш мене.
— Як би я міг тебе забути, коли ми пережили разом стільки лиха! — сказав королевич. — Я приїду до тебе повозом, запряженим сімома кіньми, а ти почекай мене тут на березі.