Прокинувся хлопець, узяв торбу зі скатертиною і пішов далі. А до вечора був уже вдома.
— Знайшов я Північного Вітра, — похвалився він матері. — І він виявився чесним, бо дав мені цю скатертину. Досить сказати: «Скатертино, розстелися, всім, що маєш, поділися!» — як на ній з’явиться все, що я захочу.
— Ото диво! — сказала мати. — Не повірю, що таке може бути, поки не побачу на власні очі.
Хлопець швидко підійшов до столу, поклав на нього скатертину і сказав:
— Скатертино, розстелися, всім, що маєш, поділися!
Але скатертина ані ворухнулася, не пригостила хлопця навіть шматком хліба.
— Доведеться мені знов іти до Північного Вітру, — сказав хлопець і подався в дорогу.
Довго він ішов, поки нарешті добувся до Північного Вітру.
— Добрий вечір, — привітався хлопець.
— Добрий вечір, — відповів Північний Вітер.
— Віддай мені те борошно, що ти забрав у мене біля комори, — сказав хлопець, — бо твоя скатертина нічого не варта.
— Нема в мене твого борошна, — відповів Північний Вітер. — Хіба візьми оцього цапа. Він кує золоті дукати. Треба тільки сказати йому: «Цапику, не байдикуй, золоті дукати куй!»
Сподобалась хлопцеві така плата за борошно. Узяв він цапа за налигач та повів додому.
Але дорога була далека, до вечора він не встиг дійти додому і знов заночував у тому самому заїзді. І захотілось хлопцеві, поки буде вечеря, випробувати цапа, побачити, чи, бува, не обдурив його Північний Вітер.
— Цапику, не байдикуй, золоті дукати куй! — сказав він цапові.
І цап накував йому купу золотих дукатів.
Як побачив господар заїзду те диво, то йому аж руки засвербіли. «Аби мені такий цап!» — подумав він. І коли хлопець заснув, він привів іншого цапа, на вигляд такого самісінького, тільки звичайного, що не вмів кувати дукатів, а того забрав собі.
Вранці хлопець забрав цапа й подався в дорогу. І так швидко йшов, що до вечора був уже вдома.
— Усе-таки Північний Вітер виявився чесним, — сказав він матері. — Дав мені такого цапа, що кує золоті дукати. Треба тільки загадати йому: «Цапику, не байдикуй, золоті дукати куй!»
— Ото диво! — сказала мати. — Не повірю, що таке може бути, поки не побачу на власні очі.
Хлопець завів до кімнати цапа, поставив перед нею і каже:
— Цапику, не байдикуй, золоті дукати куй!
А цап стоїть собі і хоч би мідяка скував.
Хоч-не-хоч, а мусив хлопець утретє вирушати до Північного Вітру. Прийшов він до нього та й каже:
— Заплати мені за те борошно, що ти забрав біля комори, бо твій цап нічого не вартий.
— Ну, більше я не маю тобі чого дати, — відповів Північний Вітер. — Хіба що візьми он ту стару палицю, яка стоїть у кутку. Може, вона тобі знадобиться. Скажеш їй: «Бий, палице, не гуляй, лиходія покарай!» — і вона битиме доти, доки ти не зупиниш її словами: «Годі бити, час спочити!»
Узяв хлопець палицю і подався додому. Але дорога була далека, тому він знов зупинився на ніч у заїзді. Хлопець уже зметикував, що сталося з його скатертиною і цапом. Тому відразу ліг на лавку і вдав, що заснув, навіть почав хропіти.
А господар упізнав хлопця і подумав, що його палиця, мабуть, також щось уміє. Він знайшов другу палицю, на вигляд таку самісіньку, і, коли хлопець захропів, поклав її біля нього. Тільки-но він хотів забрати хлопцеву палицю, як той сказав:
— Бий, палице, не гуляй, лиходія покарай!
І палиця заходилась бити господаря по чому трапиться. Той бігав по кімнаті, перестрибував через столи та стільці й репетував:
— Пробі! Рятуйте! Вгамуй свою палицю, а то вона вб’є мене! Я віддам тобі і скатертину, і цапа!
Коли хлопець вирішив, що досить покарав господаря за його підступність, то сказав:
— Годі бити, час спочити!
Тоді сховав скатертину в торбу, взяв цапа за налигач і погнав його палицею додому.
Більше він не ходив до Північного Вітру, бо вважав, що той чесно розрахувався за борошно.
А курка в гору забрела
Була собі колись стара вдова, і жила вона зі своїми трьома дочками далеко від села під горою. Вони були такі бідні, що мали тільки одну курку, тому й упадали коло неї, наче то був найбільший скарб.
Та якось курка пропала. Стара кинулась шукати її навколо хатини, на городі і ніде не знайшла.
— Іди, доню, та пошукай нашу курку, — сказала вона старшій дочці. — І знайди її хоч би й під землею.