— Любий мій, доведеться тобі знов піти до моєї матері, віднести їй трохи харчів, у неї, напевне, вже нема чого ані їсти, ані нити, а вона лишилась сама-самісінька. Тільки не заглядай у мішок.
— Добре, — погодився троль, — віднесу мішок і не заглядатиму в нього.
Та коли він відійшов від гори, йому здалося, що мішок надто важкий. Він пройшов ще трохи далі і надумав таки заглянути, що у мішку.
— Хоч яка вона видюща, а тут уже не може мене побачити, — сказав він сам до себе.
Та тільки-но він почав розв’язувати мотузку, як та дівчина, що сиділа в мішку, загукала:
— А я тебе бачу! А я тебе бачу!
— Ну й очі в тебе, хай тобі біс! — вилаявся троль, бо подумав, що то кричить його дружина.
Більше він не зважувався заглядати в мішок, а якнайшвидше доніс його матері дівчат, кинув через поріг у кімнату і сказав:
— Ось харчі від вашої дочки, але не пробуйте шукати її.
Прожила бабина дочка ще трохи в горі і зробила те саме з середущою сестрою. Коли троля не було вдома, вона підняла їй голову, скропила водою із дзбана і сховала її в мішок. Але цього разу досипала мішок золотом і сріблом, скільки влізло в нього, і лише зверху прикрила все те харчами.
— Любий мій, — сказала вона тролеві, як той повернувся, — доведеться тобі знов піти до моєї матері й понести їй харчів, але не заглядай у мішок.
— Добре, понесу, — погодився троль, — і не загляну в мішок.
Та коли він відійшов від гори, йому здалося, що мішок надто важкий. Пройшов він ще трохи і чує, що не понесе його далі. Він поклав мішок додолу, відсапався й почав розв’язувати мотузку, щоб заглянути, що там у ньому. А та дівчина, що сиділа в мішку, загукала:
— А я тебе бачу! А я тебе бачу!
— Ну й очі в тебе, хай тобі біс! — вилаявся троль.
Більше він не зважувався заглядати в мішок, а чимдуж поніс його до матері дівчат. Коли троль прийшов до хатини, то кинув мішок через поріг та й каже:
— Ось харчі від вашої дочки, але не пробуйте шукати її.
Прожила бабина дочка ще трохи, і одного разу троль знов зібрався кудись у своїх тролячих справах. Вона прикинулась недужою і невдоволено сказала:
— Раніше полудня не повертайся, бо я хвора і не встигну зварити обід.
Та тільки-но троль вийшов, як бабина дочка набила соломою свою сукню, поставила те солом’яне опудало біля печі, ткнула йому в руку ополоник, ніби то вона сама там стоїть, і чимдуж побігла додому. Дорогою вона зустріла мисливця, намовила його, щоб він пішов з нею, і сховала в материній хатині.
Опівдні прийшов троль додому та й гукає солом’яному опудалові:
— Давай обідати!
А опудало мовчить.
— Давай обідати, кажу! — ще раз крикнув троль. — Я голодний.
А опудало й далі мовчить.
— Давай обідати! — втретє крикнув він. — Чуєш, що я кажу чи ні? Бо я зараз до тебе візьмуся!
А опудало як мовчало, так і мовчить.
Троль розсердився, схопив опудало, а з нього тільки солома посипалась по всій хаті. Побачив троль, що його обдурили, і почав шукати дівчину по всіх кімнатах. Зазирнув він у льох, а там і сестер її немає. Тоді він зрозумів, що сталося.
— Заплатить вона мені за це! — крикнув він і кинувся до вдовиної хатини.
Прибіг до неї, а мисливець почав стріляти. Троль подумав, що то грім гримить, і побоявся зайти до хатини, дременув назад додому. Та не встиг він сховатись у підземелля, як виглянуло сонце, і троль луснув.
А в горі залишилось золото й срібло. Аби тільки знати, де та гора.
Семеро лошат
Були собі колись чоловік і жінка, і мали вони троє синів. Вони жили в маленькій хатині, і статку в них було що з руки та в рот. Сини їхні мали силу, та не мали до чого ту силу прикласти. А найменшого сина прозивали Пічкуром, бо він тільки те й робив, що сидів біля вогнища та дивився на полум’я.
Одного дня старший син і каже батькові:
— Піду я, тату, межи люди, може, десь наймуся.
— Іди, — відповів батько, — бо дома щастя не висидиш.
І хлопець вирушив у світ. Він ішов цілий день і надвечір добувся до королівського двору. Король саме стояв на ганку. Побачив він хлопця і спитав, куди той іде.
— Та хочу десь найнятися в найми, — відповів хлопець.