Пічкур розповів, що він брат тих хлопців, які пасли семеро королівських лошат, і спитав, чи не міг би й він завтра постерегти табунець.
— Тьху! — сказав король, бо йому не хотілося й згадувати про тих пастухів. — Коли ти їхній брат, то таке саме ледащо, як і вони. Таких наймитів мені не треба.
— Але ж я вже стільки йшов, то чому б вам не спробувати мене? — сказав Пічкур.
— Коли хочеш, щоб і тобі здерли спину, то про мене, — мовив король.
— Я волію одержати королівну, — сказав Пічкур.
Рано-вранці конюх випустив семеро лошат, і вони помчали через гори й долини, через ліси й мочари, а Пічкур побіг за ними.
Довго він біг і також добувся до гірської ущелини, де сиділа й пряла стара жінка. Вона гукнула йому, як і його братам:
— Ходи сюди, синку, я розчешу тобі голову!
— Чешіть свою! — відповів їй Пічкур і побіг далі за лошатами.
Коли він вибрався з ущелини, то побачив найменше лоша.
— Сідай на мене, — сказало воно, — бо дорога далека.
І Пічкур сів на лоша. Довго вони їхали, аж ось лоша питає його:
— Ти нічого не бачиш?
— Не бачу, — відповів Пічкур.
За якийсь час лоша знов питає:
— Ти нічого не бачиш?
— Не бачу, — відповів Пічкур.
їхали вони, їхали, нарешті лоша втретє запитало:
— А тепер ти щось бачиш?
— Так, бачу щось біле, — відповів Пічкур, — наче товсту березову колоду.
— То ми приїхали, — сказало лоша.
Коли табунець добіг до колоди, найстарше лоша відкотило її вбік, і там, де вона лежала, виявились двері, а двері ті вели до невеличкої кімнати, в якій місця якраз вистачило на грубу й на кілька стільчиків. А за дверима висів заіржавлений меч і невеличкий дзбан.
— Ти можеш махнути цим мечем? — спитало в Пічкура лоша.
Пічкур узяв меча, але не подужав навіть підняти його.
— Ану ковтни того напою, що в дзбані, — звеліло хлопцеві лоша.
Він ковтнув раз, другий, третій, і меч став для нього легенький, як пір’їна.
— Візьми тепер цього меча, — сказало лоша, — і в день свого весілля постинаєш нам усім голови, тоді ми знов станемо королевичами, як були раніше. Бо ми брати королівни, з якою ти одружишся, коли скажеш королю, що ми їли і що пили, проте лихий троль наслав на нас чари. А як постинаєш нам голови, не забудь покласти кожну до хвоста. Тоді лихі чари втратять над нами силу.
Пічкур пообіцяв виконати його наказ, і вони поїхали далі.
Довго вони їхали, нарешті лоша спитало:
— Ти нічого не бачиш?
— Не бачу, — відповів Пічкур.
Проїхали вони ще якийсь час, і лоша знов спитало:
— А тепер ти нічого не бачиш?
— Не бачу, — відповів Пічкур.
Проїхали вони ще багато миль через гори й долини.
— Ну, а тепер? — спитало лоша. — І досі нічого не бачиш?
— Бачу, — відповів Пічкур. — Далеко на обрії наче синіє якась стрічка.
— Так, то річка, — сказало лоша, — і нам треба перебратися на другий бік.
Прибігли вони до річки, а через неї перекинутий гарний міст. Перебралися лошата на другий бік і помчали далі. Їхали, їхали, і нарешті лоша спитало в Пічкура, чи він нічого не бачить.
— Бачу, — відповів Пічкур. — Ген-ген на обрії щось темніє, ніби будівля з вежею.
— Так, то замок, і ми туди біжимо.
Коли лошата прибігли до замку, вони стали людьми, королевичами в гарній одежі, а як зайшли до замку, їх пригостили хлібом і вином. Пічкур також зайшов з ними до замку і взяв собі трохи хліба й вина. А коли вони вийшли надвір, королевичі знов стали лошатами. Пічкур сів на найменше лоша, і табунець помчав додому тією самою дорогою, але багато швидше. Ось вони поминули міст, ось березову колоду, а ось і стара жінка сидить край ущелини і пряде. Жінка щось крикнула їм навздогінці, та Пічкур не почув її слів, побачив тільки, що вона була дуже сердита.
Поки вони доїхали до королівського двору, то й смеркло. Король стояв на подвір’ї і чекав на них.
— Ти добре стеріг моїх лошат цілий день? — спитав він у Пічкура.
— Намагався стерегти, — відповів хлопець.
— То, може, скажеш мені, що мої лошата їдять і що п’ють? — спитав король.
Пічкур витяг хліб та вино й показав королю:
— Ось їхня їжа, а ось їхнє питво.
— Так, ти їх стеріг, — мовив король, — і отримаєш королівну та півкоролівства.
Почали готуватися до весілля. І було воно таке бучне, що про нього ще багато років гомоніли по всіх усюдах, — такого весілля король захотів.
Коли гості сіли до столу, молодий підвівся й пішов до стайні, сказав, нібито щось забув там. А як прийшов туди, то зробив те, що йому лоша наказувало, — повідтинав голови їм усім, спершу найстаршому, а далі меншому й меншому, і пильнував, щоб прикласти кожному лошаті його власну голову. Скінчив Пічкур свою сумну роботу, і лошата знов стали королевичами. Коли він повернувся до бенкетного столу разом із сімома королевичами, король так зрадів, що обійняв і поцілував Пічкура, а наречена стала до нього ще ласкавіша.