А чоловік знов залементував:
— Ох, поможіть нещасному в новій сорочці! Коли б хтось навчив мою стару якось інакше зробити отвір у сорочці, я б заплатив йому триста талярів.
— Я зараз навчу вас, дайте лишень ножиці, — сказав селянин.
Йому дали ножиці, він вирізав ними в сорочці отвір на голову, поклав у кишеню ще триста талярів та й пішов далі.
— Це друга, — сказав він сам до себе, коли вийшов з хати.
Ішов селянин, ішов, притомився й завернув до однієї хати відпочити.
— А звідки ви йдете, що так стомилися? — спитала господиня.
— З дурного світу, — відповів селянин.
— З того світу? — недочула господиня. — То, може, ви знаєте мого першого чоловіка? Він уже давненько на тому світі.
— Так, добре знаю, — відповів селянин.
— Розкажіть, як йому там ведеться, — попросила господиня.
— Та не найкраще, — сказав селянин. — Він ходить по заробітках, весь обносився, а в кишенях вітер гуляє.
— Що ж мені зробити, щоб він так не мучився? — забідкалась господиня. — Він же залишив після себе стільки добра! На горищі лежить повно його одягу незношеного, а он стоїть скринька з грішми. Заберіть йому все це, я дам ще й воза з конем, щоб вам не важко було нести. Та й йому самому кінь знадобиться, хай не ходить на роботу пішки, не такий він бідний.
Селянин набрав повну підводу одягу, прихопив скриньку з блискучими срібняками, доклав ще харчів, скільки йому було треба, сів на передок та й поїхав своєю дорогою.
— Оце третя, — сказав він сам до себе, коли вже жінка не могла його почути.
А неподалік від хати другий чоловік тієї жінки орав поле. Побачив він, що з подвір’я якийсь чужинець вивозить цілий віз добра, кинув плуга й побіг до жінки спитати, хто то поїхав від них їхнім сивим конем.
— 0, це чоловік із того світу, — відповіла жінка. — Він сказав, що моєму першому чоловікові там дуже погано ведеться, він ходить по заробітках, геть обносився і не має грошей. То я передала йому той одяг, що він не доносив, і скриньку зі срібняками.
Чоловік відразу збагнув, що й до чого, осідлав другого коня і чимдуж кинувся доганяти воза.
А селянин, що мав передати добро на той світ, почув за собою гонитву, завернув у лісок, сховав там воза, висмикнув у коня жмут шерсті з хвоста і швиденько побіг на пагорб. Там він почепив шерсть на березу, а сам ліг долі на траву і звернув очі до неба.
— Ото диво! — почав він промовляти сам до себе, коли до нього над’їхав другий чоловік. — Я такого зроду не бачив. І ніколи більше не побачу!
Другий чоловік зупинився, задер і собі голову, але в небі нічого не було видно. «Може, це якийсь божевільний?» — подумав він і запитав його:
— Чого це ти розлігся тут і витріщився в небо?
— Ох, я такого дива зроду не бачив, — відповів селянин. — Якийсь чоловік поїхав просто до неба сивою кобилою. Он на березі зачепилося трохи шерсті, а он у хмарах ще видно кобилу.
Другий чоловік глянув на хмари, тоді на чужинця і сказав:
— Нічого я не бачу, тільки жмут шерсті на березі.
— Певне, що не бачиш, бо звідти не видно, — сказав селянин. — А ти ходи сюди, ляж і дивися просто вгору, нікуди не відводь очей.
Другий чоловік ліг, утупив очі в небо й почав так пильно дивитись, що в нього аж сльози виступили. А селянин тим часом сів на коня, прихопив воза, схованого в ліску, і втік разом з усім. Почув другий чоловік тупіт коней і торохтіння коліс, схопився на ноги, але поки надумав доганяти втікача, того вже й слід пропав.
Так і він пошився в дурні, не тільки його жінка.
Прийшов другий чоловік додому, а жінка й питає, де він дів коня.
— Віддав і його твоєму покійному чоловікові. Думаю собі, нащо йому трястися на возі. Хай продасть воза та купить собі карету.
— Дякую тобі. Я й не сподівалася, що ти такий добрий, — сказала жінка.
Повернувся додому й селянин, що за свою подорож зібрав шістсот талярів, підводу всякого добра та скриньку зі срібняками. Приїхав і бачить — усе його поле виоране й засіяне.
— Звідки ти взяла зерна? — спитав він жінку.
— О, недарма ж кажуть: що посієш, те й пожнеш. От я й посіяла ту сіль, що в нас у коморі стояла. Аби тільки дощ, щоб вона гарно зійшла. Продамо і матимем гроші на хліб.
— Дурна ти була, дурна й будеш довіку, — сказав селянин. — Та бачу, інші жінки теж не розумніші за тебе.
Чорт і староста
Був собі колись староста, такий лихий та несправедливий, що гіршого й не знайдеш.