— І ти зібрався рубати дерево? — засміялися брати. — Та ти ж ніколи й носа не потикав за поріг!
Хлопець нічого не відповів на це, тільки попросив на дорогу харчів. М’яса в матері не було, тому вона відкинула йому чимале кружало сиру. Пічкур сховав сир у торбу і подався до лісу.
Та не встиг він стати до роботи, як перед ним з’явився троль та й каже:
— Коли ти рубатимеш у моєму лісі дерево, я тебе вб’ю!
Але хлопець був не в тім’я битий. Він підійшов до своєї торби, витяг звідти сир і стиснув його так, що з нього закапала сироватка.
— Бачиш? — гукнув він тролеві. — З цього білого каменя аж вода потекла, як я його стиснув. Отак я й тебе стисну, якщо ти миттю не стулиш пельки!
— Ох, пожалій мене! — злякався троль. — А я тобі допоможу рубати дерево!
— Ну гаразд, — сказав Пічкур, — якщо ти допоможеш мені працювати, то я тебе не зачеплю.
Троль так ревно взявся до роботи, що аж тріски полетіли. Того дня вони звалили багато дерев.
Коли настав вечір, троль і каже:
— Ходімо до мене. Адже моя домівка ближче, ніж твоя.
— Ходімо, — погодився Пічкур.
Прийшли вони до тролевої печери. Троль почав розкладати вогнище, а Пічкурові загадав принести води на кашу. Але в печері стояли тільки два залізні шаплики, такі великі й важкі, що хлопець не міг їх навіть підняти.
Попробував він ті шаплики та й каже тролеві:
— З такими наперстками не варто й час гаяти. Я зараз принесу цілу криницю.
— Ні, голубе, не треба! — злякався троль. — Нехай моя криниця стоїть. Краще ти розпалюй вогнище, а я сам принесу води.
Приніс троль води, і вони зварили велетенський казан каші.
— Як ти гадаєш, — спитав Пічкур, — чи не закластися нам, хто кого переїсть?
— Закладімося! — зрадів троль. Він був певний, що цей заклад виграє. Пічкур тоді взяв нишком шкіряну торбу і прив’язав її собі спереду до живота.
От посідали вони до столу і почали їсти. Пічкур одну ложку каші несе до рота, а дві в торбу. А троль їсть і не дивиться, що той робить, їли вони, їли, аж ось троль відклав ложку та й каже:
— Я більше не подужаю.
— їж, — каже Пічкур, — бо я ще не наївся.
Не хотілося тролеві програвати заклад, і він знову наліг на кашу. Живіт у нього став уже як гора, а каші ще багато. І троль з ляку, що не з’їсть її всю, упав під стіл.
А Пічкур забрав усе долото й срібло з тролевої печери. Тепер батькові було чим сплатити борги і без дерева.
Хлопець, проданий за тютюн
Була колись бідна вдова, і мала вона сина. Вдова ходила з ним жебрати від двору до двору, бо вдома в неї не було чого ні в горщик укинути, ні до вогню поставити. Спершу вони жебрали в селах, а потім вирішили спробувати щастя в місті. І там, ходячи від будинку до будинку, дійшли до бургомістра. Він був добрий і щедрий чоловік, найщедріший у тому місті. Але за дружину той бургомістр узяв собі дочку найбагатшого тамтешнього купця, а вона була горда й зарозуміла.
У них була маленька дочка. Вона росла одиначкою, не мала з ким гратися, тому відразу заприязнилася з бідним хлопчиком, коли він зайшов зі своєю матір’ю. Побачив бургомістр, як дітям добре вдвох, і взяв хлопчика до себе, щоб його дочка мала товариша. Діти разом гралися, разом майстрували, разом училися й ходили до школи, завжди жили в злагоді й ніколи не сварились.
Одного ранку бургомістрова дружина дивилася з вікна, як діти йдуть до школи. На вулиці після дощу стояла величезна калюжа, яку годі було обминути. Тому хлопчик спершу переніс через ту калюжу торбинку зі сніданком і ранець з книжками, потім вернувся й переніс дівчинку. А коли ставив її на землю, то поцілував у щоку.
Побачила їх бургомістрова дружина й сердито крикнула:
— Це неподобство! Як сміє той жебрак цілувати мою дочку? Ми ж бо перші люди в місті!
Бургомістр не добачив у цьому нічого страшного. Він намагався втихомирити дружину, казав, що ніхто не знає наперед, що з дітей виросте і яка доля чекає їхню дочку. Хлопчик цей дуже чемний і слухняний, а велике дерево виростає з малесенького паростка.
Але дружина не слухала його.
— Не сподівайся дяки від приблудлої псяки, — казала вона. — Хоч скільки чисть мідяний шилінг, хоч скільки його три, він однаково не стане таляром, дарма що блищатиме, як золотий.
Зненавиділа вона хлопця, де хоч, там його й дінь.
Умовляв її бургомістр, умовляв — нічого не помогло. І віддав він хлопця капітанові, що якраз стояв зі своїм кораблем у порту. Тому саме потрібен був юнга. А дружині бургомістр сказав, що продав хлопця капітанові за тютюн.