Квашеїда сміявся, хтось виголошував тост, але його ніхто не слухав, усі говорили разом, і кожен чув лише себе, обличчя розпливалися в сивому чаді, а в Миколи у грудях знов збирався туман, і маленька гаряча ручка стискала й стискала його руку…
Він вийшов у ванну, вмився і непомітно вислизнув з кімнати. Біля під’їзду стояла Квашеїдина службова «Волга», шофер сидів за кермом і читав книжку.
— Підкинь мене до санаторію, — попросив Микола.
Саме була вечеря, дітлашки сиділи у відкритій літній їдальні під брезентовим тентом, і Микола здалеку помітив білу Петрусеву голівку, схилену над тарілкою. Він став за голим стовбуром платана і чекав. Малий щось ніби відчув, озирнувся, глянув на платан і нічого не побачив.
Коли, повечерявши, дітвора висипала на подвір’я, Микола вийшов з-за дерева, і Петрусь побачив його відразу, кинувся назустріч:
— Тату! Та!
— Ну, що ти робив тут сьогодні?
— Малював, — сказав Петрусь. — Ти казав, що жив у лісі коло річки, і я хотів намалювати тебе там. Але ж у лісі дуже-дуже багато дерев, і вони не поміщаються на моєму малюнку. — Петрусь опустив голову, потім звів на Миколу сумні очі. — Забери мене звідси. Не кидай мене.
І від того, що він не плакав, не вередував, а вимовив це з дорослою приреченістю в голосі, вимовив без надії, Миколі перехопило подих. Узяв малого на руки, притиснув до себе, сказав:
— Не покину, синку. Я тебе не покину ніколи.
Квашеїда довго не міг второпати, що сталося, розводив руками, допитувався, чи не образив хто їх, але Микола його заспокоїв, спасибі, усе чудово, тільки, будь ласка, дістань бодай один квиток на поїзд, і назвав таку станцію, про яку Іван Квашеїда ніколи не чув, однак пообіцяв не вагаючись:
— Квиток — коли завгодно, це для нас формальності.
Сьомого травня Микола з Петрусем зійшов з поїзда на тому полустаночку, з якого ще кілька днів тому сам вирушав на Київ.
3
Софії не було, мовчав телефон у Стаха, ніхто не дзвонив до Миколи, і тільки за стіною після передиху знов надривалася кішка: а-а-а, — знобливо і моторошно, хоч бери та виламуй сусідові двері або викликай міліцію, чи пожежників, чи кого там іще.
Щоб заглушити той крик, Микола увімкнув телевізор, думав подивитися програму «Час», але й перед телевізором довго не всидів, ніде не міг загріти собі місця і знову, як припутень, тинявся з кутка в куток, блукав очима по знайомих речах, наче щось шукав і ніяк не знаходив.
Узяв на ліжку розгорнуту книжку, покрутив у руках, пробіг очима кілька рядків, ніби в них міг натрапити на якусь розгадку, і поклав назад, мимоволі завваживши, що кладе її точнісінько на те саме місце, і соромлячись цього. Химера якась — усе тут йому до дрібнички знайоме, відколи поїхав, ніщо не змінилося, а таке відчуття, мовби зайшов у чужу квартиру, боїться до всього торкнутись.
Годі! Підійшов до вікна, відчинив кватирку, прислухаючись до шуму вулиці, однак і там було безлюдно і порожньо, дарма що стояв ласкавий червневий вечір.
Що це?.. Нагорі у сусідів захрипіла музика, потім ритмічно затупало в стелю — танцюють, чи що? Нехай танцюють, хоч видно, що будинок цей ще не вимер, люди тут є, живуть, веселяться, зійшлися до гурту, як у кращі часи, а йому, либонь, доведеться вечеряти самому. Добре, що забіг до комісійного, не хотів стояти по чергах у гастрономі, поспішав, а головне ж — розбагатів, пачка новеньких банкнот муляла кишеню, і він запасся харчами у комісійному: як ласувать, так ласувать, казав той, бий, жінко, ціле яйце в борщ. Хліб у целофановій торбинці, правда, узявся цвіллю (Софія взагалі хліба майже не їсть, щоб не повніти), але нічого, є шинка, овеча бринза — під червоне сухе кращого не придумаєш. А прийде Софія, то ще й наварить вареників, вона це вміє, навчилась, не те що колись, — вони й досі сміються, згадуючи ті вареники.
Це було ще до їхнього одруження, Софія вперше покликала Миколу до себе додому, щоб познайомити з батьком (вони жили вдвох), і під ту врочисту подію спитала зарані, що б таке приготувати на обід, аби Микола переконався, що його майбутня жіночка розуміється не лише на любощах та на теорії літературознавства (тут вона дістала «відмінно», хоч іспит приймав не професор Христич, яким так захоплювався Микола), його любій жіночці і на кухні немає ціни, так що кажи, не соромся, все буде, як у ліпших ресторанах Парижа.
Тоді Микола й попросив наварити вареників з картоплею, але не таких ото мізерних пельменчиків, як ліплять манірні міські господарочки, а справжніх селянських вареників, завбільшки з кулак, та ще й з вишкварками, одне слово, таких, що не знайдеш ані в Парижі, ні в Лондоні, а тепер уже, на жаль, і в Полтаві.