— Добре, Микольцю, добре, лебедику, ти ж тільки приходь, не запізнюйся, — припрошувала його Софія, як лисичка журавля. — Я для тебе, як для себе.
Підстрижений, напахчений перукарським «Шипром», з букетом жоржин у затерплій руці, Микола в призначений час подзвонив у двері і, коли вони відчинилися, аж заточився: він що — переплутав квартиру?
На порозі стояв професор Христич. Веселий, усміхнений, домашній, він був не такий, яким Микола бачив його в університеті, бачив не часто, кілька разів, але впізнав би де і коли завгодно цього незвичайного чоловіка.
Він і екзамен приймав незвичайно, тим і запам’ятався дужче за інших, дарма що Микола ніколи не слухав його лекцій, тільки чув, що ходили на них навіть студенти інших факультетів. З цього й почалася тоді розмова.
— Щось я, голубе, наче вперше вас бачу, — сказав професор Христич, коли Микола підготувався до відповіді і сів навпроти нього.
— Я навчався в Єревані. Тому не відвідував ваших лекцій.
— А, за обміном студентів? Вивчаєте там вірменську? — здогадався професор Христич, і погляд його пом’якшав.
— Так, там складаю іспити з вірменських предметів, а в нас із українських.
— Цікаво, цікаво… — Він розгорнув Миколину залікову книжку. — Ну, і як успіхи?
— Нічого.
— Розмовляти навчилися?
— Начебто.
— А зможете мені відповідати вірменською? — раптом спитав професор Христич, і хитрі іскорки зблиснули в його очах.
— Ви знаєте мову? — здивувався Микола.
— Вашу відповідь я зрозумію.
— Що ж, тоді спробую.
— Скажіть, будь ласка. — Професор Христич, несподівано збуджений, підвівся і заходив по аудиторії. — Якби вам довелося укладати антологію українського оповідання для вірменського читача, на кому б ви зупинили свій вибір? З радянського періоду.
Микола замислився, потім почав називати імена й не стримався від усмішки: така відповідь, певна річ, зрозуміла всіма мовами. Але професор Христич слухав його серйозно, схвально кивав головою, особливо тоді, коли Микола все далі відходив од шкільної, та й вузівської програми, називав тих, чиї скромні книжечки можна було знайти хіба в букіністів.
— А тепер давайте антологію поетів, — задоволено сказав професор Христич і, перш ніж Микола почав відповідати, узяв залікову книжку й поставив оцінку.
Потім спитав:
— Ви зараз когось перекладаєте?
— Так, Хоренаці.
— Історика? — здивувався професор Христич.
— Так, перекладаю його історію Вірменії. Надзвичайно цікава книга.
— Хто ж вам замовив таку складну роботу?
— Ніхто.
— Гм… Святе наше дивацтво. Це ж, здається, у Вірменії видатних перекладачів оголошували святими?
— Так, у п’ятому сторіччі.
— І ви не боїтеся, що цю книжку можуть не видати? Пропаде стільки труда.
— Я ще не думав над цим.
— Що ж, бажаю вам успіху. Від щирого серця. — Професор дивився на Миколу з таким захопленням, ніби той був видатним вірменським перекладачем і жив у п’ятому сторіччі.
Минуло півтора тисячоліття, і святий тлумач Микола Погорілий, підстрижений, напахчений дешевим одеколоном, з букетом жоржин у затерплій руці, стояв перед уважно-веселим професором Христичем, а той чемно припрошував його до своєї господи, знайомився:
— Кость Гнатович. Софіїн тато.
Миколу він, звичайно, як і годиться професорові, не впізнав, але вдавав, що знає його сто літ, Софія, не без того, розповіла батькові, хто той щасливчик, на котрого вона кинула оком, а Миколі, капосне, не зізналося, чия вона доця, і тепер, вийшовши йому назустріч, теж домашня, у фартушку, пухкенька, лукаво мружила чорні очка, ховаючи обличчя в букеті жоржин.
— Ну, ти, Сонечко, готуй на стіл, а ми тим часом посидимо в мене, — сказав Кость Гнатович і провів Миколу до свого кабінету.
Це була невеличка, навіть тісна кімнатка, всуціль заставлена книжками, — на стінах, на столі, на підвіконні, підлозі — книги, книги, книги, і жодного тобі передплатного видання, на які тепер мода, це були старі рідкісні фоліанти й брошурки, у тиснених золотом оправах і зовсім сіреньких палітурках.
Микола аж затрусився, приглядаючись до корінців: Грушевський, Соловйов, Винниченко, Аркас, Метерлінк, Даль… і зовсім невідомі автори, котрих колись видавали у золоті багатьма томами, а тепер про них ні слуху ні духу.