— Візьміть, візьміть… Може, колись укладатимете антологію для вірменів. — Професор знов здивував його своєю чіпкою пам’яттю. — Справжню, без білих плям… Я вже, мабуть, до того часу не доживу, а ви повинні. Мусите дожити.
І все-таки, коли вони з Софією вирішили побратись, Миколі шкребло на душі, що от він стане професорським зятем, спробуй тоді комусь доведи, що це з любові, що розрахунку тут ніякого, — люди давно вже не вірять казочкам про кохання, та й взагалі ніхто тебе слухать не буде, збоку видніше, у чому тут заковика. Однак смішно було б через це відцуратись Софії, і єдине, що Микола міг тут зробити, це наполягти на своїй незалежності — після одруження він навідріз одмовився йти у прийми, хоч свого кутка, як і годилося епохальному поетові, не мав, наймав тоді в Голосієві у приватному будинку щось на зразок сіней, але, на щастя, через них не ходили і брали по-божому — двадцять п’ять карбованців.
Комірне те мало ще й ту перевагу, що недалечко стояв будинок, у якому жив Максим Рильський (тепер там музей), поруч був Голосіївський ліс, тут ще витав дух великого поета, усе тут дихало поезією, і Миколі навіть подобалися круті сходи, що вели на високу гору і якими йому щодня доводилося спинатися до своїх сіней-хоромів.
Часом йому здавалося, що, підіймаючись сходами, він чує важке дихання старого поета, котрий також повертається до своєї домівки після трудового клопітного дня (академік, депутат, директор інституту, член ста комісій — матінко рідна, скільки витримує на собі чоловік). Ось він, нароблений, зморений, зупиняється на східцях, щоб перевести подих, помічає Миколу, і лагідна усмішка зганяє втому з його обличчя.
— Як поживаєш? — питає.
— Нічого, дякую.
— Де ж нічого, коли не друкують?
— Переживемо. У вас теж було, що не друкували.
— Я був старший, — смутнішає він. — І вже зміцнілий. А ти ж молоденький, гляди, не зламайся.
— Не зламаюся.
— Я б тобі, синку, підморгнув, але ж мене вже немає.
— Ви є, ви й так мені помагаєте.
— Скільки платять у музеї? На куриво вистачає?
— Не журюся.
— Ну й молодець, не журися, пиши. Не пропадемо, — підбадьорює він і чимчикує далі сходами вгору, щоб мерщій сісти за вірші, переклади, статті, редагування, рецензії, відгуки, поспішає до свого робочого столу, а на його згорбленій спині — академія, інститут, депутатство, членство, комісії, перекомісії, секретарство… Нема коли розбалакувати.
Іноді, правда, Максим Тадейович вертався в доброму гуморі і пристоював надовше.
— Привіт! — гукав, знімаючи капелюх, і Миколі здавалося, що від утоми над його білою головою парує легенький туманець, як ото над весняним полем після дощу.
— Доброго вечора!
— Як поживають наші вірмени?
— Живуть.
— Люблю їх, чортів.
— Я знаю, ви там бували. У мене навіть фото висить на стіні: Аветік Ісаакян, ви, Вахтанг Ананян. На полюванні.
— Було, було, — схиляє він голову. — Минулося. Варпет Аветік раніше од мене пішов. А Вахтанг ще живий?
— Живий. Мені пощастило порозмовляти з ним у Єревані.
— То хороший письменник.
— Він згадував про вас. І відкрив одну таємницю, ви не розсердитесь?
— Кажи, чого там. Мені немає чого приховувати.
— Пам’ятаєте, як ви полювали на куріпок?
— В Араратській долині?
— Так, тоді ви стріляли без промашки.
— Я взагалі був добрим стрільцем. Хоча… — Він засоромився, що похвалив себе. — Не завжди.
— Так от, Вахтанг Ананян розповів, що вони так любили вас, так хотіли вам догодити у всьому, що, потерпаючи за ваше полювання, попросили бувалого мисливця Хосіка, аби той підстрахував вас.
— Як це — підстрахував?
— Хосік — снайпер, і коли ви спускали курок, він це помічав і вистрілював разом із вами. Секунда в секунду. А ви думали, що влучаєте ви.
— Ох, ці вірмени, — засміявся він. — І тут перехитрили. Але все одно я їх люблю.
— Вони ж хотіли, щоб краще…
— Ти, синку, цього нікому не розказуй, добре?
— Домовились.
У прийми він не пішов, однак довелося розпрощатися з Голосієвим, бо його сіням-хоромам далеко було навіть до того куреня, в якому з милим рай, — двоє в тій кліточці не поміщалися. Найняли однокімнатну квартиру на Березняках (Софія якраз пішла працювати коректором), щоправда, Кость Гнатович ще довго умовляв їх жити разом, але врешті зрозумів Миколу і в їхню сім’ю не втручався. У свою трикімнатну він забрав із села сестру-одиначку, яка доглядала за ним, як за дитиною, та й Софія батька не забувала, бігала туди часто — стільки прожити удвох, то що тут казати, скучатимеш. Тим більше професор Христич якось раптово підупав здоров’ям, мусив навіть одмовитися від люлечки, і Миколу, бувало, ні-ні та й кольне думка: чи не те, що він одірвав Софію від батька, так його поранило?