— Шуртвацнери[3], — сказав Ашот і підлив у Миколин келих. Потім додав несподівано: — Ну, ти ж знаєш, серед вірменів теж бувають біляві. Альбіноси. Рідко, але бувають. І взагалі ми колись були руді і з голубими очима, — сказав так, наче й сам колись мав голубі очі, а одного дня прокинувся, глянув у дзеркало — чорні.
— Ти хочеш сказати, що якби я був вірменином, то нас треба було тоді місити?
— Ні, чому ж, — знітився Ашот.
Микола відсунув келих, показуючи, що йому пора йти, але не підводився, сидів, опустивши плечі, потім спитав:
— Хочеш послухати вірш?
— Давай.
І, твердо дивлячись Ашотові в очі, він прочитав:
— Це з «Пісні вірменського емігранта», — сказав Микола. — Її написав Каренц.
— Той?
— Той. Запам’ятай це ім’я. А то Саркіс Адамян, д’Артаньян… Тьху. Знайшов чим хвалитися.
— Каренц, — повторив Ашот. — Добре написав, тут нічого не скажеш. Я його розумію.
— Що ти розумієш? — Миколу знову розбирала злість.
— Туга.
— Яка туга?
— Ностальгія. Ти вдома, тобі цього не…
— Звісно, мені цього не збагнути. Але скажи тоді, чи ти знаєш, що таке ностальгія удома? Тобто коли в тебе взагалі тої домівки немає? Ні там, ні тут! Нема.
Ашот знизав плечима.
— Це тяжче… В тисячу разів тяжче, — мовив Микола, уперше поклав перед Ашотом гроші і швидко пішов до дверей.
Він часто згадував Марусину, а найгостріше вона йому ставала у пам’яті, коли біда через три роки знов привела на ту саму вулицю, де він залишив Безхатню з кошенятами. Щось було схоже до сліз у цих двох історіях, тільки тепер не вистачало місця на цій землі не Марусині, а йому, Миколі, і був якийсь віщий знак у тому, що злий демон і того, і цього разу привів його на Харківське шосе, де неподалік одне від одного містилися і ветеринарний пункт, і прокуратура.
Отримавши повістку, Микола думав, що це якась помилка, непорозуміння, чого тільки не перебрав у голові, а ні за що не міг зачепитися, щоб угадати, чого його викликають. Усе ж складалось так добре в той рік собаки: народився Петрусь, у видавництві, куди він недавно перейшов працювати, несподівано дали двокімнатну квартиру, чого ще треба, живи, працюй. Погано, правда, було з Костем Гнатовичем, він зовсім утратив пам’ять, майже нікого не впізнавав, тяжкі болі його мордували, і ніякої ради їм, ніякого ліку.
Софія змарніла коло малої дитини, пеклася за батьком, і Микола, отримавши повістку, нічого їй не сказав (зовсім перегорить молоко), хай потім, усе з’ясується, і не доведеться її тривожити.
У призначений час він зайшов у невеличкий кабінетик і побачив за рудим столом маленького рудого чоловіка.
— Погорілий? — спитав рудий чоловік, наче впізнав його.
— Так.
— Сідайте, — показав на рудий стілець рудий чоловік.
Микола сів навпроти нього, незручно сів, бо за спиною слідчого було вікно, у вікно світило руде сонце, засліплювало Миколу, і він майже не бачив обличчя рудого чоловіка, тільки добре бачив його червоні вуха, просвічувані сонцем.
— Паспорт! — простяг той руку.
— Паспорта я не взяв, є посвідчення.
— Давайте.
Він узяв Миколине посвідчення, червоненьке, і воно, мабуть, справило на нього враження (взагалі слово «редактор», таке рядове у видавництві, на людей, далеких від їхньої професії, діяло неабияк), бо він спитав:
— Що ж ви так, товаришу редактор?
— Як? Не знаю, про що ви.
— Так-таки й не знаєте?
— Ні.
— Ну-ну. — Якийсь час він мовчав, пильно вивчаючи Миколу професійним оком, а потім сипонув запитаннями, швидко, без пауз, перестрибуючи з одного на друге, ніби хотів, щоб Микола збився: «Коли ви народилися? Де? Коли закінчили університет? Хто ваші батьки? Де працювали раніше?» І т. д.