— Зразу видно, що з чужою. — Лукава посмішка ще дужче загострювала його писок. — Тепер їм лахва: у того жінка поїхала з дітьми, а в тої чоловік. Кому война, а кому мать родна. Та й нам непогано, то ж було цілу ніч простоїш і без плану вертаєшся, вночі ніде ні лялечки, а тепер ще лучче, як до указу. Повилазили. Й міліція подобрішала, за що ж їх брать, як вони радіацію з себе вигонять. Цей… як його… стронцій! Од «Каберне» уже оскома в усіх, дітям, і тим по чайній ложечці дають, як ото колись риб’ячий жир. А як на мене, то воно сущий шмурдяк… О, диви, ще одна парочка. — Вдарив по гальмах, аж завищало. — Куди? Нивки? Нє! — І знов: — Зі своєю законною, не бійсь, на метрі їздить, а з чужою таксі йому подавай. Позвикали! Ну, ясно, яка це дурепа з таким вальком на метрі буде катацця, тепер вони навчені, п’ятаком не одбудешся, труси калиткою, як казав той у п’єсі. Радіація, радіація! — пороззявляли всі роти й раденькі. Чхати на ту радіацію, ще трохи — й про неї забудуть, балакатимуть про СНІД чи ще якусь трясцю, а розбитих сімей не склеїш, оце тобі й радіація, і все. Курвота! Пошли їм хоч і потоп, тіки дай нагуляцця, напицця із горя. Де тобі, тут?
Микола вийшов з машини, знов хотів було дихнути на повні груди, але й цього разу тільки сухо схлипнуло в горлі, ніби довкола був вакуум. Обличчям відчував нічну вільгість, а вдихнути її не міг, не годен був набрати повітря повні легені, буцім їх палила якась гарячка.
У Стаха світилося. Заклично світилося вікно в готельному будинку, цьому дивовижному винаходові епохи науково-технічної революції, з кімнатками-келіями і такими манюніми кухоньками, що обідати в них, якщо вас аж двоє, доводиться стоячи. Більше влізе, — мабуть, думали архітектори, і взагалі, той добродій, що проектував Стахів будинок, був неперевершеним оптимістом, він вважав, що в його будинку (у цьому його дітищі) люди будуть найщасливішими в світі і ніколи не вмиратимуть; через те, коли помер один Стахів сусіда, виявилося, що з квартири неможливо винести труну разом з небіжчиком, мусили виносити окремо.
Втім, Стах теж був оптимістом і дякував долі, що після розлучення йому перепала хай і така іграшкова, зате ізольована квартирка, та ще й з телефоном; він народився у Києві, виріс у комуналці і знав ціну житловій автономії. Стах казав, що до семи років він не вмів розмовляти рідною мовою, батько його, виходець із села, токар «Ленінської кузні», теж говорив київським суржиком, а одного разу прийшов додому з маленькою книжечкою віршів, хтось йому дав збірку Василя Симоненка, і він цілу ніч просидів над нею, хоч до того віршів ніколи не читав, а вранці підкликав до себе малого Сташка, поклав йому на білу голівку свою теплу руку й, дивлячись в очі, сказав: «Я не папа, синку, я тобі тато. Чуєш? Та-то».
Ліфт у цьому будинку теж був тісний, скрипучий (спасибі, що не стояв поламаний), усе тут було мізерне, і тільки Стах вийшов назустріч високий та красивий, з білими розпушеними вусами і своєю милою безпорадністю:
— Я тут, розумієш, і яєчню затіяв, та забув за неї, згоріла, а поки мив сковороду, то й кава збігла.
— Нічого, ми сьогодні не бідні, — сказав Микола, виставляючи на стіл гостинці.
— О, та ти, братику, справді розбагатів!
— А ти як думав — перебиваємося на творчих сухарях? Знай наших. Я тобі цілий вечір дзвоню, де волочишся?
— Якби ж знаття, що в кума пиття. Ну, розказуй, як там північний вітер. Усіх карасів виловив чи й мені трохи лишив?
— Приїжджай, побачиш.
— Якось виберусь, дякую. А як робота?
— Кепсько, — сказав Микола.
— Чому? — здивувався Стах. Він гадав, що в його маєтку ніщо не могло бути кепським; і якщо вже засів там писати, то вийде тільки шедевр.
— Тупцюю на місці, — зізнався Микола. — В голові усе перевернулося догори дном. Розумієш… коли дерево споконвіку було символом життя, а тепер кажуть, що під ним навіть не можна стояти, боронь Боже сховатись під ним від дощу, то що тут писати і думати? Коли й трава стала символом смерті, її закопують у землю.