— Ну, це ти занадто. В моєму лісі, братику, можеш, як казав поет, м’яти квіти й валятися на траві.
— Може, й так, не знаю. Але я не з твого лісу, Сташку, я з Полісся. І можу писати тільки про нього. То як же мені, порадь, будь ласка, писати тепер про дерева, траву і любов? Про те світле озерце, яке в моєму селі називають Оком?
Стах покусав вуса, зітхнув, налив у склянки.
— За зустріч, — сказав. — І не піддавайся злості. Про що хочеш пиши, тільки не піддавайся злості, чув? І не оплакуй. Горе любить, коли його поливають слізьми. Тоді воно дужчає. Ну, годі про це. Розкажи щось веселе.
— Веселе? Можна, — погодивсь Микола. — Зайшов Петрусь у твою повітку, побачив вила і знаєш, що вигукнув? «А хто це їсть такою виделочкою?»
— Геніально, — засміявся Стах, а Миколі запекло всередині: раптом так захотілось побачити малого, наче не був із ним сто літ. Як же Софія витримує? Чи, може, усе нормально, усе так і має бути і тільки він ненормальний, до краю дійшов зі своєю сентиментальністю? Жінки не люблять сентиментальних мужчин, тонкосльозих не любить ніхто. Їх утішають, їм співчувають і втікають од них. Правда за Стахом — не треба оплакувать.
— На кого лишив малого? — спитав Стах.
— Та в Сергія ж. Оля за ним доглядає як за своїми. Петрусь у них днює й ночує. Славна в Сергія жіночка.
— Ти мені кажеш. То моя перша любов.
— Твоя?
— Тато щоліта відвозив мене до тітки Оляни, — мовив Стах. — Ми з Олею, можна сказати, росли. Купалися в річці, збирали гриби, суниці… Щасливі часи. А одного літа дитинство моє скінчилось, я побачив, що в неї є груди, є губи і є у ній щось таке, без чого мені не жити. То завжди гасав з нею, борюкався, як з хлопчиськом, а тут не знати що скоїлось — боявся дихнути при ній. Дивився мов на ікону, голубив очима, одне слово, готовий був, як пишуть в романах, зорі діставати з неба. І за це, звичайно, поплатився. Так завжди буває. — Стах запалив сигарету, глибоко втягував димок, наче пив його. — Вона вибрала Сергія, бо він не обіцяв їй ніяких зірок, ніяких таких нісенітниць. Сергій жив не на небі, а на землі, він жбурляв у неї реп’яхами, глузував з її тонких ніг, штовхав зодягнуту в річку. Оля, звичайно, сердилася, показувала йому язика, та, мабуть, уже тоді думала про Сергія, думала про нього, вибираючи з кіс реп’яшки, викручуючи мокре плаття, думала з хвилюванням і тоді, коли розглядала у дзеркалі свої довгі ноги.
— Ти їй так нічого і не сказав?
— Де б я посмів? Певно, й досі нічого не знає. Так краще.
— Не думав, що ти такий тихий.
— То я вже пізніше став одігруватися. Я зрозумів, що треба жінкам. Кажуть, що липнуть до того, хто медом помазаний. Брехня! Не медом, а дьогтем. Я заходжу в кафе «Хрещатик», питаю, чи в них продаються шпиці до велосипеда, кельнерка сміється і наливає мені каву без черги. Підсідаємо з хлопцями у тому ж «Хрещатику» до мальованих красунь, хлопці один поперед одного їм про Фелліні, Маркеса, екзистенціалізм, он які ми розумні, ходімо з нами, а дівчатка ні гу-гу. Тоді я їм так і так, мовляв, приїхав з колгоспу «Сорок років без урожаю», чи не показали б ви мені столицю? Тільки попереджаю зразу: грошей у мене немає, надої в колгоспі падають, за трудодень платять натурою і т. д. Вони регочуть, аж кава носом, а потім мене попід руки — ходімо. І вже сперечаються між собою, одна каже: «Актор», а друга: «Ні, художник, я його по телевізору бачила». Ось так, а то Фелліні, Кафка, Камю, Мюзель! Та їх просто нудить від цього.
— Добре тобі, що не лізеш за словом у кишеню.
— А можна й без цього. Я з однією знаєш як познайомився? Їду в метро, а навпроти, дивлюся, богиня. І така вже, бачу, горда, що не підступишся, не дасть і рота розтулити. Я тоді вириваю із записника аркушик, черкнув їй записку: «Такої вроди в житті ще не бачив, і як же мені прикро, що не можу навіть про це вам сказати. Я німий». Вона взяла ту записочку, прочитала й дивиться на мене, дивиться, ну, передати не можу, що то за погляд, а потім дістає із сумочки ручку й пише мені: «Це не страшно. І навіть романтично». Ну, отак ми перекинулися ще кількома романтичними записочками, а потім вона виходить, і я, зрозуміло, за нею. Виходимо з вагона, кажу: «Ходімо на каву». Вона на мене очі, отакі як більярдні кулі… «Ой, — кажу, — невже я заговорив? Це від потрясіння вашою вродою». Ну, далі все ясно, пішли ми з нею в «Хрещатик», а там сидять ці страждальці… Фелліні, Пруст, Джойс… сидять у пошуках втраченого часу, морщать лоби, сіроми.
Микола посміхався Стаховим розповідям, та посмішка ця скидалась на маску, що от-от зісковзне і відкриє справжнє його обличчя, він уже стомився її тримати, ця посмішка стягувала йому лице, як налипла глина, і, дивлячись на Стаха, він раптом подумав, що той теж у масці, тільки Стах зодягнув її давно, уже звик, притерся, вона не муляє йому, а надійно приховує від світу його вразливу душу, захищає Стаха ще, може, відтоді, коли він розпрощався зі своєю першою любов’ю.