Микола перейшов греблю, ступив на першу сходинку, пристояв. Потім рушив угору, вслухаючись у своє єство, вслухаючись у пітьму, яка обступала його дедалі щільніше й ховала навіть від самого себе. Східців не бачив, ступав навпомацки, та, виявляється, пам’ять закарбувала тут кожну сходинку, і він ішов рівно, не спотикаючись. Зупинився на півдорозі.
І почув важке дихання.
А потім приглушений елегійний голос:
— Давно тебе тут не було, синку.
— Давно.
— Чому не приходив?
— Справи.
— Як вони, твої справи?
— Ех…
— Що, уже розбився твій білий острів?
— Розбився.
— Не журися, рано чи пізно це чекає на кожного.
Від Його постаті сходило біле світло, воно розсичувало темряву, і Микола бачив зосереджено-спокійне обличчя, яке не видавало ні смутку, ні радості, ні збудження, ні байдужості. Мабуть, таким і мусить бути обличчя мудреця, звільненого від хвилинних марнот. Тільки втоми не міг приховати цей чоловік, і вона відчувалася в усій Його розслабленій поставі, в розстебнутому на всі ґудзики макінтоші (видно ґаптовану хрестиком вишиванку), в капелюсі з провислими крисами, в неприпаленій цигарці, яку він розминав у пальцях, розсипаючи тютюн.
— Це чекає на кожного, — сказав Він. — З юністю відпливають за обрій наші білі острови. А як твої вірші — пишуться?
— Під настрій.
— Як це — під настрій? У поета завжди є настрій: поганий чи добрий, а є. Навіть у часи злих вітрів і тривог треба писати.
— А коли пишеш про жовті лілеї у синьому озері, а в цьому бачать жовто-блакитний прапор, — хіба не опустяться руки?
Він схилив важку білу голову на груди, м’яв цигарку, і тютюн сипався на поли макінтоша.
— Ні, — сказав. — Ти ж пишеш не для тих, хто так каже. І не маєш права опускати руки. Думаєш, мене не їла зневіра? Що лілеї на озері?.. Колись я написав: «Я — син Країни Рад», а мене спитали: яких рад? Мовляв, була ж і Центральна Рада. Пришили націоналізм. Ось так. А що, і досі недовірки хапаються за це слово?
— Буває.
— Це словечко дає їм безвідмовну гарантію в наступі. З чим би вони не боролися — з розумом, честю, красою… Я думав, тепер у видавництві тобі легше. Не видаєш книжки?
Миколі захотілося Його розвеселити.
— Подав був збірочку. Мене підтримав один відомий поет.
— Я знаю цього поета. Давав йому рекомендацію для вступу до Спілки письменників.
— Це ж він і на роботу мене взяв, коли прийшов у видавництво. А потім попросив рукопис. І сам підготував його до друку. Все було добре, поки вірші не потрапили до Луки Лукича.
— Хто це такий? Я не чув такого письменника. Хтось із молодих?
— Та ні, він не письменник, це шеф.
— Ага, вчить жаба щуку плавати. Це по-нашому.
— Прочитав він рукопис, викликає мене і тицяє пальцем на назву. Я назвав книжку «Око». У нас на Поліссі є таке озеро.
— І взагалі гарно. Око — це ж погляд, це світ, світогляд врешті-решт.
— А Лука Лукич питає мене: яке око, що за око? А чому не ніс? Тому, кажу йому, що «Ніс» уже був. У Гоголя.
— Молодець.
Він засміявся, і сміх Його теж був приглушено-стриманий, не радісний і не злий, а глибокий, замислений сміх.
6
Микола кинувсь зі сну раптово, якась стиснута сила, що дрімала у ньому, звільнилась, наче пружина, і струсонула усім єством. Він розплющив очі й побачив, що лежить у Стаха на розкладайці, і все, що сталося, теж відразу прокинулось у його свідомості, воно зворухнулося ще уві сні й розбудило Миколу наглим поштовхом.
Вони зі Стахом проговорили цілісіньку ніч, лягли уже перед світом, і тепер Стах, згорнувшись калачиком, підібгавши коліна майже до підборіддя, солодко спав на канапі, злегенька всміхався у вуса, а Микола схопився на рівні, схопився від думки, що зблиснула в ньому кволим вогником. Він роздмухував її, як роздмухує перемерзлий блукалець останню жарину у вичахлому попелі, блукалець, котрий опинився у голім степу і не має ні прихистку, ні сірничини.
Ця думка підганяла його, і Микола, стримуючи в собі нервовий поспіх, нищечком зодягнувся і вислизнув із квартири, зачинивши двері на замок-автомат.
Ще тільки розвиднилось, людей на зупинці було мало, і він ускочив в автобус, який ішов на Поділ, до метро. Ганив себе на всі заставки за ці нічні посиденьки — базікав за чаркою до самого ранку і жодного разу не подзвонив додому, щадив свій гонор, боявся, що Стах усе зрозуміє. А Софія тим часом могла давно повернутись, вона просто у когось затрималася, хіба в неї одна Лідуся на Київ, хіба мало клопотів, крім роботи та дому, щоб отак відразу на всьому ставити хрест? Та що завгодно могло трапитись…