Трапитись? Дурень, на цвіту прибитий, як же він зразу не подумав, що її могло спіткати лихо, стільки нечисті вештається по темних кутках та під’їздах, щодня когось убивають, грабують, наїжджають автомобілями, ґвалтують… Ні-ні, тільки не це, він знову кинувся в крайність; мов сліпець, б’ється об стіни там, де відчинені двері. А все виявиться простим до смішного. Ще й влетить йому від Софії за ці нічні гульки, спробуй довести, що ти ночував у Стаха, а коли й так, то якого, питається, біса?
Правда, він має чималий козир. Мадам, — стукне об стіл пакою грошей, — будьте чемні, не забувайте, чия ви дружина. Вашими пухкенькими губками їсти малину, а не сваритися, де ми сьогодні обідаємо? На честь нашої зустрічі я волів би почастувати вас омарами та перепілчиними яйцями у найдорожчому ресторані. Чи ви надаєте перевагу солов’їним язичкам? Будь ласка, а що питимете? Сухий мартіні? Чинзано? Прошу дуже.
Ти що, спитає Софія, пишеш сценарій для Голлівуду? О ні, мадам, для нашого рідного українського кінематографа. Ну, любий, тоді давай сюди гроші, а я краще наварю тобі вареників. З чим бажаєш — з картоплею, сиром, капустою? Прошу дуже.
Микола зійшов з автобуса і рушив у бік Поштової площі, щоб пересісти на метро. Так-так, любий, годі роз’їжджати на таксі, аванс у кишені, а сценарію ще немає, так що катайся «на метрі», як казав той таксист Борсучок. Теж немовби плів нісенітниці, але, здається, мав рацію, як і його колега, котрий віз Миколу з вокзалу («У того жінка поїхала з дітьми, а в тої чоловік»). Ні, ці хлопці не дурні, не виміряєш такої халепи тільки рентгенами й берами, немає на неї дозиметра. Нема.
А ти, Подоле, як тепер поживаєш? Будуєшся-реставруєшся? Правильно, треба жити. Будемо жити, Подоле. Будемо пам’ятати. Чи не забув, як ми ходили туто з Костем Гнатовичем, чоловіком, котрий тебе так любив, перегладив усі твої камінчики, перелащив очима кожну церковицю, хоч ти, Подоле, й завдавав йому туги, завдавав гіркоти онімілими стінами Києво-Могилянської академії, могилою Сагайдачного, похованою під залізяччям трансформатора (оце такий пам’ятник?), допікав кожним знесеним будиночком. Але ти не винен, прости нас, грішних, прости і мені за те, що колю тобі очі твоїми ж ранами.
Нема вже й того будиночка, де жив старий книжник, у котрого Кость Гнатович роздобув збірочку Тодося Осьмачки.
Нема вже й професора Христича…
Знаєш, як він помирав?
Пам’ять болить дужче за тіло. Хвороба, щоб змилостивитись над чоловіком, намагалась одібрати у нього пам’ять. І не могла.
Востаннє я бачив його зимового дня. Пригадую, з усіх сил світило сонце і закипав мороз. Скипень був. У повітрі стояв срібний дим.
Я зайшов у його кімнату, і після сліпучого сонця вона видалася мені зовсім сутінною.
Тітка Явдоха шепнула мені, що брат уже нікого не впізнає і називає її Ганнусею — так звали його дружину.
Професор Христич лежав у ліжку і порожніми очима дивився у стелю. Певніше, дивився у безвість, він нічого не бачив. Почувши, що хтось зайшов, він спитав:
— Це ти, Ганнусю?
— Я, — сказала тітка Явдоха.
— Ти наготувала мішки? Сьогодні ж поїдемо копати картоплю.
— Наготувала.
— Ну й добре, а то всі вже обпорали свої городи, а в нас картопля стоїть невикопана, куди це годиться?
— Ось Микола прийшов, — сказала тітка Явдоха.
— Який Микола — Лисович? Його ж давно розстріляли… Миколу, Валеріана, Петра, Андрія… А Тодось збожеволів і побіг на Львів. Нема вже нікого. Ніхто вже не прийде, Ганнусю, не підманюй мене, бо звідти не приходять. Та і як це до мене можуть прийти, коли я вже помер? Ти ж мене поховала, Ганнусю?.. Розкажи, де мене поховали. На Берковцях? Ну, це пусте. А людей багато було на похороні?
— Багато, — сказала тітка Явдоха.
— Пом’янули?
— Пом’янули.
— Дивись же мені, щоб ніхто не був ображений. Це таке діло, що скупитись негоже.
Здається, він усміхнувся. І прикрив повіки. І мовив уже потойбічним голосом:
— От камень, єгоже не брегоша зиждущії, той бисть во главу угла.
Це були його останні слова.
Що казати про двох, коли людина й сама так часто себе ошукує? Микола зайшов у квартиру й відразу зрозумів, що дурив себе марно, після нього ніхто сюди не заходив, кругом стояла важка глухота, навіть кицька уже знемогла й заніміла: навіщо кричати, коли всі оглухли?
На прим’ятій подушці у спальні так само лежала розгорнута книжка, і ця розібрана постіль ще дужче розбурхувала в ньому уяву, будила те, що намагався в собі приспати і що було вже понад його волею.