— Я справді стомився, — сказав він.
Софія мовчала, відчуваючи, що це тільки початок розмови.
— Стомився так жити. Не сердься на мене, але думаю, що якийсь час нам треба побути нарізно. Спочити одне від одного.
— Ми й так спочиваємо вже давно.
— Ні, ти знаєш, про що я кажу.
— Що ти надумав? — обережно спитала вона.
— Я поїду.
— Куди?
— В село, — сказав він.
— Надовго?
— Не знаю. Може, на місяць, може, на два. Врешті-решт, я ще не був у відпустці.
— Ти можеш взяти малого. Хай побігає на природі.
— Я не до матері їду.
— Не розумію.
— Я оце був у Стаха. У нього є хата над річкою. Там ніхто не живе. Тітка померла, а хату переписала на Стаха. Це кілометрів за триста від Києва. Саме те, що мені зараз треба.
— Не розумію, чому тобі не поїхати до матері. Узяв би малого, було б кому за вами доглянути.
— Ні, Соню, це надто близько. І потім… я не гуляти їду. Звичайно, можна і порибалити, Стах каже, що там розкішна риболовля, але справа не в цьому.
— А в чому? — спитала Софія, і в її голосі забряжчали прискіпливі нотки. — У тому, щоб далі від нас?
— Ні, — лагідно мовив Микола: було приємно, що її це не радує. — Мені треба сховатися десь у глухий куток. Хочу написати одну річ.
— Кіносценарій?
— Звідки ти знаєш? — Микола так здивувався, наче вона читала його думки. Однак усе було дуже просто.
— Ти викидаєш у сміття купи паперу. Я дещо читала.
— Он як. Я радий, що ти така уважна до мене, — сказав він. Це була правда.
— Навіть те, що ти рвеш, мені дуже подобається. Але боюся, що кіностудія тільки висотає з тебе нерви. Сам знаєш, що то за фірма.
— Знаю. Можливо, так і буде, як ти кажеш. Проте воно мене мучить, Соню. Ти розумієш?
— Добре, якщо тільки це, — сказала Софія, викликаючи його на одвертість, але Микола вів далі:
— До того ж вони прийняли мою заявку.
— Найчастіше усе на цьому й кінчається.
— Так, але принаймні я отримаю чималий аванс, щоб кілька місяців не думати про шматок хліба. Я робитиму те, що хочу, зі спокійною совістю. Це головне.
— Спершу ти говорив про місяць-другий, а тепер про кілька?
— Не знаю, як воно вийде.
— Дивися, — сказала вона. — Діло твоє.
— Ти боїшся, що доведеться повертати аванс?
— Я не того боюся.
— Все буде добре, Соню.
— Чогось мені неспокійно, — мовила Софія. — Розкажи мені про свій сценарій.
— Тобі справді цікаво?
— Дуже. Про що він?
— Про що? Про дерева… траву… любов…
— Гарно, — сказала Софія. — Це дуже гарно: про дерева, траву і любов. А якою буде вона?
— Хто?
— Та жінка. Якщо є любов, то мусить бути і жінка, правда ж?
— Звичайно. Вона буде схожа на тебе, — чудно всміхнувся Микола. — Чорні очі, полунично-розкішні губи… Жаль, що не знайдеш такої гарної акторки.
— Жартуєш, — сказала Софія, не приховуючи задоволення. — А ти знаєш, який завтра день?
— Здається, п’ятниця.
— До чого тут п’ятниця? Я так і знала, що ти забудеш. Десять років, як ми з тобою зустрілися.
— Справді?
Він мав погану пам’ять на дати, і Софія завжди нагадувала йому про дні народження та маленькі ювілеї їхнього родинного життя. Одного разу, коли його допитував слідчий, перескакуючи з п’ятого на десяте, щоб заплутати і збити з пантелику, Микола не міг відповісти, коли він одружився. Сказав, що мусить подивитись у паспорт. Слідчий не витримав і зірвався на крик: «Перестаньте валять дурака!» Але то була правда: дня реєстрації шлюбу він не пам’ятав, як і не пам’ятав, якого числа зустрів Софію. Зате до найменших подробиць міг пригадати той день, той шовковий квітневий день…
Микола саме виписався з лікарні, де пролежав більше місяця, і коли вийшов надвір, перед очима попливли золоті кружала. Він аж осліп од весняного світла, сп’янів од тугого повітря і не пішов — поплив у сонячній повені. Не хотілось ховатися від цього раю в тролейбус, рушив пішки через Сирець, дарма що перехожі зглядались на нього, як на причинного, та й було чому дивуватись: надворі літнє тепло, а на Миколі кроляча шапка, пальтечко, давно не чищені чоботи, висохлі в лікарняній коморі, як постоли. Про таких чудопалів у Миколиному селі казали, що вони серед літа зривають зиму, тут, у місті, либонь, гадали, що в нього не всі вдома, та хай: Микола ліг у лікарню, коли мели березневі планети, а тепер на носі був травень, дерева ясніли молоденькою зеленню, і ранні сирецькі абрикоси стояли проти сонця у золотому цвіту.
Заворожений, він забув навіть перекинути через руку своє благеньке, ще студентське пальто, так і йшов, і дивився, дивився, вбирав у себе очима те листячко, той золотий цвіт і звабу жінок, які навесні, знявши із себе зимовий одяг, відкрившись, так гарнішають і хвилюють. То нічого, що зараз вони настрахано його обминають, у Миколи ще все попереду, вони ще почують про нього. І якщо хочете знати, то знамениті поети не ходять у фраках, ну хіба що вже потім, коли їм вручають Нобелівську премію і вони галантно цілують ручку шведській королеві, тоді можна, чого ж, а замолоду вони живуть на горищах і в комірчинах і, буває, зубами вирівнюють останню двокопійчану монетку, щоб подзвонити до своєї коханої. Це — епохальні поети. Хоча… Як там він колись писав?