Він знов узяв ту книжку, узяв мимоволі, без думки, може, підсвідомо шукаючи в ній якогось знаку, потім згорнув і прочитав назву: «Добра людина із Сезуана». Цю Брехтову п’єсу він читав, ще навчаючись в університеті, майже забув її і пам’ятав тільки, що Бог, зійшовши на землю, побачив найдобрішу людину в повії, як побачив те ж саме і Мопассан у своїй знаменитій «Пампушці». «Але навіщо йому, добросердому і всевидящому християнському Богові, було спускатись на землю, коли він і так мусить усе бачити із-за хмар? — злостиво подумав Микола, не приймаючи театральних умовностей. — І якщо він такий щирий та зичливий, то навіщо допустив падіння доброї людини? Фальш. Лицемірство. Облуда. Бо якщо по правді, то добра людина із Сезуана першою ж мала жбурнути у нього каменем».
Наш Бог — це пам’ять. Добра і зла, милосердна й жорстока. Вона, як ворожка, перетасовує карти нашої долі: що захоче, те й кине. Ось ти намагаєшся пригадати Брехтову п’єсу, а на думці вже інше: чому саме ця книжка опинилась на незастеленім ліжку? Адже Софія ніколи не любила читати п’єс. Що це — випадок? Буває, що кілька літ не бачив когось із знайомих, і от ідеш у хрещатиківському натовпі й ні сіло ні впало його пригадаєш, а потім глядь — іде ця людина назустріч. Чому? Щось літає в повітрі? Що?
«Добра людина із Сезуана». Чому? Може, Софія разом із Лідою взялася робити ту передачу для телебачення? І почала з Брехта?
Лідуся розповідала, аж захлиналася: уявляєш, мені замовили підготувати передачу про повій. Наш оператор працюватиме прихованою камерою у валютному барі. Запросимо хлопців з театрального, чорнявих, звичайно, видамо їм долари, вони розмовлятимуть з акцентом, ти уявляєш, як це цікаво? Я вже й заставочку для початку придумала: лежить віночок на тротуарі, із живих квітів, а по ньому топчуться, топчуться, і ніхто того не помічає. Усе це крупним планом, уявляєш? І абсолютна тиша. А потім вривається музика валютного бару, і ці наквацьовані обличчя, склянки зі слідами помади, солоні горішки, долари… Може бути?
Авжеж, кивнув їй Микола, думаючи, що кому-кому, а Лідусі така передача вдасться, досвіду тут їй не позичати, і ще не вгадано, чи поталанить її «героїні» потрапити у фешенебельний номер «Інтуристу», а Лідуся точно підчепить когось із отих студентиків-театралів, можливо, навіть майбутнього виконавця ролі Господа Бога у виставі «Добра людина із Сезуана». Хоча навряд чи Лідуся сквапиться на студентика, від якого їй не перепаде і на солоні горішки. Швидше вже вона кине оком на бармена, той, по-перше, може прислужитися їй у телепередачі, а по-друге, Лідуся яка не є хороша, та все ж таки вона не із Сезуана, а з Києва, з найкрасивішого міста у світі, і сам Бог хай це зарубає собі на носі, перш ніж спускатись на землю. Цікаво, якби він справді навідався, то в кому побачив би більше доброти — в Лідусі чи в тій, кого вона обрала об’єктом своєї сенсаційної телепередачі?
Микола позирнув на годинник. Треба подзвонити на студію о дев’ятій, інакше Ліда встигне розказати Софії про його вчорашній дзвінок і тоді розмови не вийде. І так мало надії на те, що він натрапить на Софію до того, як вони перекинуться словом з Лідусею, але все-таки ліпше, щоб Софія не знала про його приїзд. Що ж вона скаже? І чи має це якесь значення — що вона скаже, — коли віри в тобі кіт наплакав? То чого ж він чекає, на що сподівається? Здається ж, минула та сліпа пристрасть, коли йдеш на приниження, самооману і посміховисько. Пам’ятаєш, як усе твоє село сміялось над Веприком? Щастячко привалило сироті. Жив самотою в батьківській хаті, а одного дня привіз із району собі таку жіночку, що недовго й шукали їй прізвисько. Принцеса! Павою ходить, лисичкою дивиться, голубкою воркує, пір’ячко чистить, ну як же тут не позаздрити? Принцеса, та й годі, а Веприк, дарма що такий собі глевтячок, а теж, бачся, Принцом став на людських язичках, зла вона, заздрість. Спершу прізвиська причепили, а далі вже й слава покотилася: то там бачили Принцесу, то з тим, то з п’ятим, десятим, і виходило, що на Веприковому городі нічого не росло, окрім гречки, і посипались у той городик камінчики. Усі все бачать, один Веприк сліпий, ніколи бідному вгору глянути, бо день і ніч працює в лісництві, таку жіночку треба ж сокотити, медком поїти, в шовки зодягати — а що, куфайку їй натягати на тіло біленьке, на груди-горнята? Дурні вони всі, дурні й балачки їхні, Веприк мільйони віддав би своїй голубці, якби вони в нього були. І коли в рідних лісах заробітки упали, подався сіромаха в далекі краї, туди, де вищі дерева, а копійка кругліша. Принцеса геть утратила встид, не хата — корчма. І заздрість людська перейшла у жалість, навіть ті, хто навідувався до корчми, почали слати Веприкові співчутливі листи, мовляв, Веприку наш дорогенький, та плюнь ти на гроші й на все і мерщій приїжджай, догоріла свічка до полички, з твоїх любих горняток п’ють усі кому заманеться, отямся, чоловіче, поки не пізно, та візьми курву за чемер і викинь із хати, хай іде, звідки прийшла, а ні, то ми самі це зробимо.