Тепло було біля нього. Ходили Житомирською, Володимирською, говорили, мовчали. Майстер умів говорити. І мовчати умів. Того дня він більше мовчав.
На бульварі Шевченка зайшли в «Українські страви». Були колись і такі. Майстер підійшов до шинкваса і спитав у буфетниці:
— Майю, по нас видно, що ми перемерзли?
— Видно, видно, — несподівано для Миколи сказала повновида Майя. Йому здавалося, що Майстер пашить теплом.
— Тоді налий нам чогось погрітися.
Майя налила дві склянки і шанобливо підсунула Майстрові. Вона не прочитала жодної його книжки, але пишалася тим, що Майстер заходив в «Українські страви» і кликав її на ім’я.
Вони так і стояли біля шинкваса.
— Ти ким хотів стати, коли був маленьким? — раптом запитав Майстер.
— Шофером, — сказав Микола.
— Чому? — Він іронічно примружився.
— У нашому селі була тільки трирічна школа. У четвертий клас я ходив уже в сусіднє село за сім кілометрів. Два кілометри болотами, а п’ять, слава Богу, бруківкою. І от, бувало, ідеш тією бруківкою, а повз тебе пролітають машини. Переганяють, переганяють, і ніхто не зупиниться, щоб підвезти. Тоді я думав собі: от виросту, й неодмінно стану шофером, і буду зупинятися біля кожного подорожнього, щоб підвезти його.
— Наше миле наївне дитинство, — задумливо мовив Майстер. — Напиши про це. Напиши, як ти мріяв стати шофером.
— Я не прозаїк.
— Втім, це оповідання не про дитинство, — сказав він. — Ти ж знаєш Товстосума? Ну, цього, що строчить усе підряд, аби лиш побільше загребти.
— Знаю.
— Так от, я пам’ятаю його ще тоді, коли він приїхав до Києва в солдатському бушлаті, без копійки, без прописки, ну, як усі путні люди приїжджають брати столицю. Голіруч. Не можна сказати, що він був без кебети у голові, ні, писати умів. І от тоді він любив розповідати на кожному кроці, що як був солдатом, то мріяв коли-небудь мати купу грошей, щоб частувати кожного зустрічного солдатика. А нам, його благодійникам, казав, що й небо прихилить. — Майстер озирнувся на Майю. — Ти що, серденько, забула про нас? Дякую. Так от, — вів він далі, — казав пан, кожух дам. Тепер у Товстосума грошей як гною, а чоловіка нема. Був — і нема… То що, рушили?
Він ґречно попрощався з Майєю, приклавши до серця долоню, і пішов до дверей. Надворі сказав:
— А тепер ходімо на базар та послухаєм нашої мови.
Спустилися на Бессарабку. Майстер підходив до тіток, що торгували картоплею, до дядьків — ці здебільша спродували сало, заводив з ними балачку і приголомшував тим, що вгадував, з якої вони області. Базарувальники не здогадувалися, що Майстер впізнає все з говірки, думали, не дай бо’ якась міліція чи ще щось, і примовкали, а Майстер ішов далі і питав у Миколи:
— Бачив, яка у того дядька верхня губа?
— Яка?
— А така, що тільки чай із блюдечка сьорбати.
Насамкінець Майстер підійшов до квіткарів і попросив розкішний букет гвоздик. А коли вийшли на повітря, несподівано простяг той букет Миколі.
— Тепер їдь додому і помирися з жінкою, — сказав він. — У нас без того є над чим голови сушити. І не забудь поголитися, чув? — додав уже веселіше.
І пішов.
Він віддалявся, віддалявся, а Микола стояв на морозі і чув, як його огортає гаряча хвиля, той вогонь йшов од Майстра, і здавалося, що він, вогонь, не погасне ніколи, ніякі кривди, неправди і бурі його не погасять, смерті йому немає.
А коли Майстра не стало, коли Микола торкнувся губами його руки і відчув, що вона холодна, його обсипало морозом, і привиділось, що весь світ скувала мерзлота, яку ніхто не розтопить, і вона не скресне уже ніколи.
7
Рівно о дев’ятій він набрав номер, у трубці озвався вчорашній чоловічий голос, і Микола попросив покликати Софію Погорілу.
— Зараз, хвилинку, Софія Костівна уже на роботі, але вийшла з кімнати, — запопадливо мовив учорашній голос.
Чути було якісь гуки, шум, сміх, стукіт друкарської машинки, і вся та метушня вміщалася в маленькій рурочці, яку він стискав у долоні.
— Алло!
Таке знайоме, закличне, таке невинне «алло», що Микола затамував подих.
— Алло, вас не чути, — сказала Софія.
— Привіт, — видихнув він.
— Це ти?..
— Ні, не я.