— Ти звідки? — засміялася Софія. — Тебе так погано чути.
— З льоху, — сказав він.
— З райцентру?
— Еге.
Вона не чула дзвінка і думає, що він говорить по міжміській. Що ж, хай так і думає, розмова телефонна, не треба позичати очей у пса.
— Як малий?
— Добре.
— Чому ти мовчиш, говори.
— Я дзвонив тобі вчора й сьогодні додому. Але тебе не було.
— Як не було?.. Мабуть, щось із телефоном.
— Ти впевнена?
— Навіщо мене ображаєш?
— Я не з льоху дзвоню, Софіє.
— А звідки?
— Із Сезуана.
— Що-що? — перепитала вона.
— Я…
Що ти? Не треба, навіщо? Ні в’їдливості не треба, ні вдаваного спокою, ніякої гри. День у день зодягаємо на себе маски, а потім боїмося вдивлятися у своє віддзеркалення, за яким прозирають темні глибини отого непізнаного, але справжнього «я».
— Не чую, передзвони, — попросила Софія хвилинку для обдумування і передиху, як просять її, потрапивши в скруту, спортсмени. Спорт — це також здебільшого гра. І слово «майстерність» якраз тут на місці. Невже вона кохала його майстерно?
Микола поволі поклав трубку, і в ній заніміли вигуки, шум, стукіт машинки, і обірвався Софіїн голос: даруйте, мадам, за таку непоштивість, але навіщо ходити в ліс по суниці, коли наше літо минуло? Даруйте і прощавайте. Підем по опеньки, як будем старенькі. Цілую ручку, мені час у дорогу.
До відходу поїзда було ще ген-ген, проте він зібрався і пішов з дому, щоб сьогодні більше сюди не вертатися.
Внизу машинально відчинив поштову скриньку, в яку не заглядав ні вчора, ні сьогодні, й побачив маленький аркушик, вирваний із записника. Хто це?
«Дорогі мої Софіє або Миколо! Я проїздом у Києві. До вас ні достукатись, ні додзвонитись. Обізвіться, я у готелі „Москва“, кімната № 406, телефон 224-53-75. Говік».
Говік? Яким вітром? Хто з Києва, а хто до Києва, — відсторонено подумав Микола, не відчуваючи особливої радості від можливої зустрічі з давнім товаришем. Нікого не хотілося бачити. Але ж це Говік, схаменися, зневірцю, візьми себе в руки, це ж не Ашот, а Говік, вважай, твій брат, котрий ловив націлені в тебе удари собою, котрий готовий викрасти в тебе сина, аби зменшити біль — цавид танем. Мерщій до телефону, бо можеш його не застати, може, він уже і поїхав, хтозна, коли Говік укинув записку, числа ж не поставив, а написав, що проїздом. Звідки, куди?
Микола подзвонив з автомата. Ця телефонна гарячка. Цей світ, обснований дротом, що ніде уже копнуть землі, щоб не натрапить на нього, і ніде розгулятися пташці в повітрі. Може, тому він такий тісний?
Глитай-автомат проковтнув три монетки, перш ніж намацав контакт, та нарешті в його ненаситному череві щось булькнуло, і потяглися довгі гудки.
— Алло!
— Говік? Барев дзес, — привітався Микола.
— Де ти пропадаєш, блудний мій сину? — закричав Говік.
— Я — зрозуміло, а ти яким вітром тут опинився?
— Не вгадаєш ніколи. Ти з дому?
— Не зовсім, — сказав Микола і подумав, що годилося б запросити Говіка до себе, як то водиться в путніх людей, але де його дім? Хіба можна тепер назвати його квартиру домівкою — так, житлоплоща, видана за формою № 3.
— Як це — не зовсім? — не зрозумів Говік.
— Я теж у Києві тільки проїздом.
— Але, сподіваюсь, ти не з вокзалу дзвониш?
— Ні, їду увечері.
— Тоді негайно до мене, — виручив його Говік.
Микола вийшов з метро на Хрещатику. Свіжий, вранішній, ще чепурний Хрещатик. Зелений, вимитий, ніби допіру прошелестів дощ. Усе, як і раніше. Краса. І чогось бракує. Не тільки Хрещатику, Микола ще вчора завважив, що київським вулицям чогось не стачає, щось тут не те, однак ніяк не міг вловити, у чому ж річ.
А ген і Софіїна робота. Хоча б не зустрітися, вони з Лідусею часто вибігають на каву в «Хрещатик». Хлопці заводять з ними розмови про Кафку, Джойса, Фелліні, Фрейда і… Брехта. У того жінка поїхала з дітьми, а в тої чоловік… Стривай, нарешті дійшло: на київських вулицях майже немає дітей. Не чути їхнього сміху, плачу, гамору, через те все таке сирітське. Бездітне місто. Який жах, найкрасивіше місто у світі бездітне.
Микола побачив Говіка здалеку, той стояв біля входу в готель, поглядав на всі боки і, помітивши Миколу, кинувся йому назустріч, обняв, поцілував, зрадів, аж ніяково стало від його нестримної радості, і так, обнявши Миколу за плечі, маленький, вутленький Говік повів його до себе у номер без всяких там перепусток і посвідчень, повів, як до себе додому, і швейцар біля ліфта майже виструнчився перед ними, трохи не кинув руки до околиша форменого картуза. Усе це виглядало трохи кумедно, бо Говік геть не скидався на генерала, навпаки, швидше був схожий на щупленького солдатика, і літній костюмчик «сафарі» кольору хакі, з погончиками, мідними ґудзиками, кишеньками (сидів на ньому як влитий) теж нагадував військову форму, хоча й був останнім криком моди.