— Може, десь вийдем поснідаємо? — запропонував Микола, та Говік, поблискуючи очицями, уже викладав на журнальний столик бастурму, лаваш, сир, зелену травичку, пляшку «Ахтамару», фундук, і здавалось, якби міг, то дістав би з грудей своє серце й поклав би перед Миколою.
— Нема коли бігати, нема коли заглядати й чекати, дай надивитись на тебе, ахпер[4], дай наговоритися, сто літ не бачилися, — з веселим докором примовляв Говік. — Сядь, нехай поли не висять. — Підсував крісло і знов легенько стискав Миколу за плечі, садив його, переконувався, що це не привид, а той-таки Микола, з котрим вони з’їли пуд студентської солі. — Чого мовчиш? Як ви тут? Де син?
— У селі.
— Ара, чого до нас не привіз? У мене вже троє, хай би бігали разом, за місяць і мову вивчив би. Однаково глядіти що трьох, що п’ятьох.
— Не вийшло.
— Й-а-а! Гріш нам ціна, якщо від Єревана до Києва дві години летіти, а бачимось раз на сто літ. Не вийшло, не вийшло… Це тобі що — блоху підкувати? Сідай та й лети.
— То як же ти все-таки втрапив до нас? — спитав Микола.
— Ще не втрапив…
— Тобто?
— Через наші порядки. Я хочу поїхати в Чорнобиль.
— Писатимеш?
— Ні, спершу думаю попрацювати. Ти ж знаєш, що я і слюсар, і електрик, і бетонярем був на Арпа-Севані. Вір не вір, а ось цей костюмчик, ара, теж пошив своїми руками. — Говік погладив себе по грудях. — Ти думав, «фірма»?
— Я знав, що ти на всі руки майстер, а от що з тебе такий кравець — ні. Карден!
— Що зробиш, віршами таку сімейку, як у мене, не прогодуєш. Тільки не подумай, що я рвуся в Чорнобиль на заробітки. Я написав у заяві: працюватиму де скажуть і платню переказую у фонд потерпілим. І знаєш, що з того вийшло? Де я не носився з тією заявою, ніхто мені не дав ніякого направлення в Чорнобиль. Ніхто не може зрозуміти, що мене штовхає у зону.
— Зараз туди кинулось чимало нашого брата, але все те наскоком. Журналістика є журналістика. А тобі може вдатися чесна книжка.
— Та при чому тут книжка? — розсердився Говік. — Може, й тобі дати розписку, що я не збираюся про це писати?
— Вибач, але хтось же мусить це робити?
— Так, звичайно. Але не гріти руки.
— Даремно ти, — сказав Микола. — За всяку роботу людина має отримувати гроші. Їсти ж треба. І потім — не кожен же вміє пошити собі «сафарі».
— Я не про те. — Говік стомлено махнув рукою, притих, блиск у його очах пригас.
Навіщо я вколов його цим «сафарі», подумав Микола, хіба це Говікова вина, що він цілий день робить свою роботу, а вночі сідає за швейну машинку? Навпаки, честь і хвала, а в мені раптом прокидається інстинктивний протест — проти кого, чого? Демон заперечення часто вселявся і в Майстра, але в ньому він викрешував істину, а що може викресати заперечення, що йде від безсилля? Звук. І не порожній, а злий.
— Вибач, — сказав Микола. — Ми просто говоримо про різні речі. А думаємо про одне. Я тебе розумію.
— За це й вип’ємо. — Говік узяв склянку. — У нас старі люди кажуть: де люди добрі, там і земля добра. Тому я й приїхав до вас. І досить про це. Вже баки забили цими єлейними словами про дружбу: сонячна Вірменія, вишнева Україна… Ювілейна жуйка. Усе з парадного ходу. А ти жив у нас, знаєш… В «очко» сідав грати, щоб повести Анагіт до кав’ярні. — Говік знов заблискав очицями.
— Ну, не тільки тому. Ніякий підручник не дасть тобі і за місяць стільки знань з мови, як одна ніч за картами. Твоя взяла, не твоя, а все одно у виграші.
— Цумбуша пам’ятаєш?
— Чого ж би не пам’ятав, тбіліський вірменин, найзапекліший картяр. Чуба на собі рвав, коли прогоряв. Може, того й полисів зарані. Я переважно йшов на дріб’язок, а одного разу ризикнув і зірвав чималий банк. Цумбуш тоді трохи не луснув од злості.
— І я про те. Саме тоді стояв у нього за спиною. Дивлюся, Цумбушу прийшов туз, потім дев’ятка. А він каже: ще. Я отетерів.
— Ти хочеш сказати, що він навмисне програв? — здивувався Микола. — Чого ж він так казився?
— Щоб ти не здогадався.
— Снайпер Хосік, — сказав Микола. — А я так і не зміг полюбити Цумбуша.
— Який Хосік?
— Був такий мисливець у вас. То інша історія.
— Не зміг полюбити, — похитав головою Говік. — А я й досі не знаю, чи зіграв би так Цумбуш, якби ніхто не стояв у нього за спиною.
— Думаєш, показуха?
— Не знаю. Але люди не люблять робити добро без свідків. Як кажуть росіяни, на миру і смерть красна.