— Ти ніколи не зустрічав Анагіт? — спитав Микола.
— Ні, поняття не маю, де вона. А що, згадуєш?
— Часом мені здається, що в мене взагалі пропадає пам’ять.
— З цього й починається письменник, — сказав Говік.
— Як це?
— А так. Усе зайве відсіюється, над тобою не тяжіє суєтність. Зате збережене світиться дивним світлом, хіба ні?
— Якщо мова про Анагіт, то саме так воно і є. Лишилося тільки дивне світло.
Микола взяв сигарету «Еребуні» (у Єревані вони продавалися тільки з-під поли чи, як кажуть вірмени, «такіц» — знизу, з-під чогось), і Говік підніс йому сірника, затуляючи вогник долонею, наче од вітру. Здається, саме так подавав йому вогню і парижанин Каренц, хоч замість сірника підносив манюсіньку, як наперсток, запальничку, потім він на прощання подарував її Миколі, а ще пізніше у гуртожитку ту запальничку хтось поцупив.
— Віриш, — сказав Микола, — я зовсім не пригадую, як ми з нею розлучилися. Ну, вбий мене — не скажу. Якесь затьмарення. Ніч, провалля. А перша зустріч світиться. Тоді в кінотеатрі «Наїрі» показували наш фільм «Тіні забутих предків». Ох і повалив же народ: Параджанов, Сергій Параджанов, це ж наш Сурен Параджанян! Ажіотаж, штовханина, до кас не пробитися. Але я таки вистояв, хоча й бачив цей фільм у Києві двічі. Геніальний фільм! Геніальний Параджанов, геніальний Миколайчук, геніальний Іллєнко і прекрасна Лариса Кадочникова…
— Ти забув Коцюбинського, — сказав Говік. — Ти забув Михайла Коцюбинського, у якого весь західний імпресіонізм за поясом.
— Ну, то само собою. Але що ж вийшло… Уже через хвилин десять люди стали покидати кінозал. Фільм настільки вершинний, що його навіть ніде не дублювали, ні в нас, ні за кордоном, де він зібрав рекордну кількість призів. А люди звикли до сюжетиків, до карамельок, ти, Говіку, не сердься, у нас у Києві «Тіні» також ішли в напівпорожніх залах, у найзадрипаніших кінотеатрах. І в «Наїрі», дивлюся, встають, виходять, плюються, уже й не згадують Сурена Параджаняна. Мені боляче й соромно, кричати хочеться. Жменька глядачів лишилася. Коли чую, хтось плаче. Дівчина плаче збоку. Екран погас, у залі засвітилося світло, а вона сидить і плаче. Кінчик носа червоний, очі фіолетові, коси довгі і золотаво-жовті, тоді у ваших дівчат була мода фарбувати волосся у світле. Став я й ні з місця, не можу відірвати від неї очей. Я — Іван, а вона — Марічка, я іду в найми, а її лишаю саму. Відчула мій погляд, повернула голову і теж дивиться, дивиться… У вас же всі горді такі, очі ховають, а ця ні. Й озвалася першою. Ти звідти? — спитала. А мені заціпило.
Микола видихнув цівочку диму, дивився на неї примруженими очима (у них теж курів сивий димок), ніби чекав, поки розвіється.
— А далі знов провалля, — сказав він. — Далі тільки пам’ятаю, що ми сидимо з нею на якихось східцях, тепер мені здається, що ті сходи вели до Матенадарану, сидимо, довкола смоляна ніч, і тільки світиться її золотаво-жовте волосся, обличчя, воно в неї теж було якимось золотаво-блідим; може, на його золотавому тлі темні очі здавалися фіолетовими. Тоді я знав зо два десятки вірменських слів, але цього мені вистачало, щоб розуміти її сповна, принаймні так тоді думалось. Анагіт довго розповідала мені про Матенадаран, найбільшу вашу скарбницю, і я зрозумів тільки, що за всіх лихоліть вірмени виносили з палаючих осель у першу чергу дітей і книги. Дітей і книги. Я слухав її голос, не слова, а голос, і полум’я охоплювало мої руки, лице, серце, десь у глибині віків палало наше житло, і ми з Анагіт виносили з нього своїх дітей і книги. Дітей і книги.
Я боявся до неї торкнутися. Коли Анагіт дивилася на мене своїми фіолетовими очима, то ввижалося, що від її погляду позад мене лягає тінь, моя тінь, хоч довкола стояла ніч. А потім, уже через місяць, коли я прихилився до неї, то відчув кінчик її холодного носа, і губи теж у неї були невмілі й холодні, ми обоє були невмілі, мов Дафніс і Хлоя до того, як пройшли науку тілесного кохання… Що я ще пам’ятаю? Нічого. Навіть не можу собі пояснити, що нас розвело. Відстані, час? Усе це абстракції.
Ні, пригадую ще одне наше прощання. Тоді я не полетів до Києва літаком, а поїхав поїздом, з пересадкою у Тбілісі. Хотів подивитись Тбілісі. Анагіт мене проводжала. І от уже поїзд рушає, а вона вчепилася холодним кулачком мені в груди й не відпуска, не може його розтиснути. Тоді провідник, веселий такий грузин, як закричить до мене: «Та що ти вуха розвісив, бери її із собою, я таку й без квитка візьму!» Ухопив Анагіт на руки й заніс у тамбур. Скажи я тоді бодай слово, і вона поїхала б зі мною на край світу, пішки пішла б. Але я змовчав. Я мовчав, як бовван, і Анагіт уже на ходу скочила з поїзда й побігла, побігла, побігла. То що ж нас розвело? Нерішучість? І що таке нерішучість? Лінь душі, ось що це таке. Лінь душі, яка уводить нас в оману. Ми шукаємо тепла, затишку і забуваємо, що передовсім мусимо давати його самі. В жінці ми шукаємо гарячої піддатливої пристрасті, і коли знаходимо, то нам більше нічого не треба. А правда знаєш у чому? У тому, що коли любиш, то стаєш беззахисним, згоряєш всередині, віддаєш усе своє тепло, і холодними стають навіть твої губи.