— Привіт, — скромно, без гонору привітався Микола.
Вона подивилась на нього, і дивний звук злетів з її повних, соковитих губ:
— О-о-ов…
Таки впізнала, спершу, мабуть, подумала, що підсів якийсь пришелепок у кролячій шапці, а тепер побачила, що ні, це він, живий Микола Погорілий, який, звичайно, не міг не помічати її раніше, хоч була вона курсом молодша і вони ніколи не перекинулись навіть словом. На «привіті» й скінчилась Миколина хоробрість, і під серце запливав знобливий холод, як завжди, коли він лишався наодинці з красивою дівчиною і не знав, про що говорити.
— Ти звідки такий? — спитала вона.
— Од гілляки відірвався.
— Я так і думала. Або відірвавсь од гілляки, або тільки-но вийшов на волю.
— Ти вгадала.
— А казали, що ти працюєш у музеї.
— Ти цікавилась мною?
— Та ні, просто одна моя подруга була закохана в тебе. Вуха мені продзижчала. Вона так зраділа, що ти лишився у Києві.
— Познайомиш?
— Обов’язково. А мені за це що?
— Підтягну тебе з теорії літературознавства. Професор Христич поставив мені «відмінно». Він і у вас прийматиме?
— У мене ні.
— Жаль, то золотий чоловік. То коли ти нас познайомиш?
— З професором? — Вона лукаво примружила свої чорні очі.
— Та ні, з подругою.
— Хочеш — зараз? Вона живе поруч.
— Може, я спершу перевдягнуся? — завагався Микола. — А то злякається і розлюбить.
— Не злякається, ти завжди таким був: розхристаний, вим’ятий, а на голові наче ворона гніздо змостила.
— Дякую.
— Прошу, — кивнула вона. — Але відкрию тобі одну таємницю: саме цим ти й привабив її. Терпіти не може прилизаних. Проте часто їй хотілося причепурити тебе, напрасувати, причесати. Чисто жіноче бажання.
— Чудні ви, — сказав Микола.
— То що — пішли? Шапку й пальто, щоб не лякати людей, можна сюди. — Вона дістала з сумочки целофановий мішечок, і незабаром Микола уже йшов легкий і весняний, тільки закозубілі руді чобітки ще тримали його при землі, щоб не знявся і не злетів у небо. Не від щастя — від страху.
— Як її звуть? — спитав Микола.
— Зараз дізнаєшся, потерпи.
Вони перетнули Дорогожицьку і зупинилися біля під’їзду червоного цегляного будинку.
— Ти почекай трохи, — сказала вона. — Тільки дивись не втечи.
— А може, її немає вдома? — з надією спитав Микола, роззираючись окіл, наче й справді прикидав, у який бік чкурнути, поки не пізно.
— Є, ми домовлялися разом піти на лекції. Постій хвилинку.
Вона щезла в під’їзді, а Микола переминався з ноги на ногу, впевнений, що зараз дві щебетухи дивляться у вікно, показують на нього пальцями й регочуть. Нічого, хай порегочуть, потім ще будуть каятись.
Хвилинка, однак, тяглася вже півгодини, він зібрався іти, прихопивши целофанового мішечка за оману, але тут із темного під’їзду вийшла… Софі Лорен. У нього підігнулись коліна. Темні гарячі очі, полунично-розкішні губи, а довга сукня облягала її, як шовковий вітер, що горнеться до кожного вигину тіла.
Вона підійшла до Миколи, впевнена і задоволена, ловила його тремтливий погляд. Він вражено занімів, упізнавши в цій жінці те бліде дівча, що привело його сюди, симпатичне дівча, може, й не таке бліде, як тепер здавалось Миколі, але диво косметики перетворило сіреньке каченя на прекрасну діву.
— Соня, — сказала вона.
Пізньої ночі вони заблукали в сирецьких ярах, хоч повен місяць світив їм дорогу, а потім переходили зовсім крихітну річечку, струмочок, вважай, і Соня, щоб не замочити плаття, підняла його, оголивши білі, як місячне сяйво, ноги, і тоді Микола поцілував її у великі, м’які губи, відчуваючи гірко-солодкий смак помади, і сам став тим шовковим вітром, що ні сорому йому, ні зупину, потім вони обоє злилися зі срібною річечкою і текли, текли десь у місячно-білу далину…
Це було десять років тому, але й тепер згадка про солодкі хвилини над місячним струмком хвилювала його дужче, аніж присутність Софії. Сидячи поруч із нею на кухні, Микола прислухався до того далекого дня, чув, як жебонить крихітна річечка (тепер її вже немає) і як шелестить гладеньке плаття, таке гладесеньке, що втікає з-під пальців.
— Наче вчора було, — сказала Софія. — Безсовісний, кинувся тоді на дівчинку.