І вони цілу ніч просиділи в барі, дивлячись один одному в очі, дивлячись один одному в душу, без слів, без компліментів і дискусій, без похвал і осуджень. Жоден журналіст не передасть тої розмови (сенсаційного спілкування двох зірок!), не перекаже її і Іван Миколайчук зі своєю вродженою селянською скромністю, і тільки Бельмондо обмовиться скупо для преси: «Ця душа може витримати велике горе, тому що радість вона віддає іншим».
Немає пророка на своїй землі. Ми сьорбаєм каву і говоримо про Фелліні, Габена, Бергмана, а тим часом Армстронг, космонавт, котрий першим ступив на Місяць, на зустрічі з радянськими митцями у Нью-Йорку підходить до Івана Миколайчука і благоговійно тисне руку: Оh, «Тhе rеd hоrsеs»![9]
Миколу познайомили з Іваном у Будинку кіно. Так, випадково. Дивилися якийсь нудний фільм, потім зайшли до кав’ярні, де за столом сиділо кілька напівзнайомих людей. Говорили про всякі дурниці, сипали анекдотами, сміялися, і тут підійшов він. Якщо справдилася мрія Чехова про людину, у якої усе прекрасне — обличчя, думки, одяг, — то вона справдилась у Іванові. Тільки здоров’я підводило. Того дня він був із ціпком. Але й ціпок був прекрасний — бартка, інкрустований гуцульський топірець.
— Іване, до нас!
— Іване Васильовичу!
— Іване! — вихопився, як голий з маку, і Білоножко. Наче свиней із ним пас.
Він підійшов, сів на стілець, який хтось запобігливо йому підсунув, і красиво склав свої смагляві руки на вершечку топірця, тримаючи пальцями широкополий темний капелюх. Так сидячи опираються на ціпок мудреці.
Сидів, слухав. Саме зайшло про футбол. Усі бідкалися, що вчора кияни програли московському «Спартаку». Куди це годиться? Ні стида, ні сорому, зазналися.
— Це ж добре, — раптом сказав Іван.
— Що?
— Що «Спартак» виграв.
— Я-а-а-ак? Ти болільник «Спартака»? — сторопіли усі гуртом.
— Не може бути!
— Чому ж? — сказав він.
— Ти — за «Спарта-а-а-а-ак»?
— Не за «Спартак». Я завжди вболіваю за слабшого. Негарно радіти, коли сильний б’є кволого.
— А-а-а, — засміялося товариство.
— «Десятка»! — крикнув Білоножко.
Але в Іванових очах не було ні смішинки.
— Хочете веселий анекдот? — спитав Білоножко.
— Ні, не хочу. Навіщо?
— Щоб підняти вам настрій.
— Навіщо? — повторив Іван. — Ти розвієш цю мою журбу, а потім замість неї прийде інша. І, може, ще тяжча.
Він був колючий тоді. І на Миколу кинув колючий погляд:
— А ви хто, чоловіче?
— Це Микола Погорілий. Він написав блискучий сценарій, — знову устромив свого носа Білоножко.
— Про що ви написали сценарій? — спитав Іван.
— Про тата.
Він потеплів очима.
— Це добре. Хай вам щастить, Миколо.
Підвівся, опираючись на топірець, і сказав усім разом:
— Хай щастить. А за «Спартак» не дивіться на мене косо. Колись мене звинуватили в націоналізмі за те, що я носив вуса.
І пішов, тримаючи в одній руці топірець, а в другій капелюх.
Прийде інша і, може, ще тяжча.
Потім Іван лежав у лікарні. На Смирнова-Ласточкіна. В окремій палаті. Геніїв шанують, коли вони мертві і коли хворі.
Микола поніс йому золотий корінь — карпатський женьшень. Соромився турбувати, нав’язуватися, думав, що Іван його не впізнає і знову спита: «А ви хто, чоловіче?» — однак мусив однести цей корінь, який привіз йому товариш з Карпат. Мусив: і тому, що корінь був золотим, і тому, що з Карпат.
— А, це ти, Миколо, — сказав Іван, ніби знав, що він прийде. — Заходь.
Був змарнілий, як там, у «Тінях», коли, побитий лихою годиною, припадав до джерела. Його чепурна борідка загострилася, очі запали. Був схожий на Бога. Чи Бог на нього?
Сидів на ліжку, поклавши смагляві тонкі долоні на топірець.