— Я приніс вам золотий корінь, — сказав Микола.
— Де ти взяв його? — спитав він спаленим голосом.
— Це з Карпат.
— Ти ж не карпатець. Я звідти, і то ніколи не бачив золотого кореня.
— Вип’єте з нього настій — і вам полегшає.
— І піду танцювати, — сказав він. — Аркана.
Потім спитав несподівано:
— Прийняли твій сценарій? Про тата?
— Ні.
Іван опустив голову.
— Я так і знав… Вони не люблять нашої любові. Вони бояться навіть тіней наших предків… Твій тато ще живий?
— Ні, я його зовсім не пам’ятаю.
— Я щасливіший. Мій тато також помер давно, але я пам’ятаю всі його казки і притчі. Хочу поставити за ними фільм. «Небилиці про Івана». Послухаєш одну притчу, яку любив мій тато?
— Ще б…
— Був у пана кучер Іван. Одного разу він віз свого пана, і перекинулась бричка якраз у калюжу. Виліз пан із калюжі, як мара, розгнівався і став думати, як би його покарати Івана. Думав, думав і придумав таке. Наказав своїм слугам одвезти Івана у ліс і прив’язати голим до дерева, щоб його їли комарі. Слуги так і зробили. І от минув якийсь час, і панові закортіло подивитися, як мучиться Іван. Привезли його у ліс, і пан підійшов до прив’язаного до дерева чоловіка, якого не впізнати було. Все тіло обсіли комарі, голодна мушва, Іван був чорний од них, тільки червоніли роз’їджені очі. «Це ти, Іване?» — спитав пан. «Я-а-а», — простогнав Іван, і така мука була в його голосі, що аж панові стало його шкода. Він зломив із дерева гіллячку і підійшов до Івана, щоб відігнати комарів. «Не треба, пане, — попросив Іван. — Ці вже напилися моєї крові і не такі кусючі. А коли ви їх відженете, то прилетять інші, голодні, зліші, і мені буде ще тяжче».
Прийде інша і, може, ще тяжча.
— А ще мені хочеться знятись у ролі Шевченка, — сказав він.
— Ви ж знялися у «Сні»…
— Хто я тоді був? Зелений студентик.
— Але ж як зіграно, Іване Васильовичу!
— Не те. Я, може, тільки тепер трошки доріс до цієї ролі. І сам би спробував написати сценарій. Я не раз їздив на Тарасову Звенигородщину. Пам’ятаєш Стефаникове зізнання в автобіографії? «Не знаю чому, тільки зазначую, що українці з Великої України по душі мені ближче, як галичани». А ще я натрапив у Ленінграді на такі архіви, що мороз по шкірі. Знаєш, як Дубельт допитував Шевченка після того, коли цареві прочитали «Сон»?
Іван підвівся, поклав топірець на ліжко, став серед палати і зіграв цю сцену в особах.
Дубельт: Господин Шевченко, если вы лично попросите извинения у государя за те оскорбления, которые ви нанесли ему и государыне, то я сделаю так, что вас сошлют в такую милую вашему сердцу Малороссию.
Шевченко: Господин Дубельт, для того, чтобы мою милую Украйну никто никогда не называл Малороссией, в том числе и вы, господин Дубельт, ей нужен мученик, страдалец. И я постараюсь им стать.
Дубельт (вражений, обіймає Шевченка за плечі): Если бы вы были моим сыном, я был бы глубоко несчастен, но я бы гордился вами. А в даном случае я могу сделать для вас только одно: вы пойдете в ссылку не по этапу, а на перекладных.
На прощання Іван сказав:
— Покажи мені свій сценарій. Може, я чимось допоможу. Я, правда, і сам безправний, але… поговоримо.
Після того вони не бачилися.
Коли Микола повернувся з лісу, у дверях стримів пухкенький конверт. Лист? Може, нарешті від мами?
Ні, від Говіка.
«Добра тобі, брате! — писав Говік виразними, майже друкованими літерами, які винайшов для вірменів півтора тисячоліття тому Месроп Маштоц. — Бачиш, і там я тебе знайшов, і знайду де завгодно, куди б ти не заховався, бо не має права забути брат брата. Як ти там?
Щодо мене, то ти не повіриш, з якими труднощами і невіглаством довелося зустрітися, і найприкріше те, що зовсім не з тими труднощами, яких я шукав і на які йшов свідомо. Чорнобиль своїм жорстоким рентгеном висвітив усі наші болячки, невігластво і свинство. Виявилося, що я тут нікому не потрібний. Мене прийняв якийсь товариш Куценко. Це вже в Поліському. Подивився виписку з моєї трудової книжки, відпускний лист, вислухав з усмішечкою, що я приїхав добровільно, працюватиму без оплати скрізь, куди пошлють, потім чемно похитав головою і сказав, що ні, цього не може бути, взяти мене на роботу вони не можуть. Тоді, кажу, дайте мені такий папір, що ви мені відмовляєте, і я поїду з ним у Київ, прямо в ЦК. Там тобі скажуть те саме, відповів Куценко. Так що, дорогенький, спасибі тобі велике, їдь додому, і приємної тобі відпустки. Мені, звичайно, стало образливо, але я ж не хлопчисько, до бюрократів уже звик, то повернувся й пішов до начальника відділу кадрів товариша Медведєва. Цей чоловік був страшенно зайнятий, з усіх боків його смикали за поли, безперестанку тріщав телефон, Медведєв і сам кудись рвався, поспішав, але знайшов для мене хвилинку, вислухав і прийняв на роботу бетонярем 5-го розряду. Заяву ще мав підписати начальник будівельників товариш Гора, і я поїхав до нього уже в Чорнобиль, але він, дізнавшись, що я маю спеціальність електрика, затявся: підеш електриком, і все. І направив мене до товариша Муравйова. Я кажу, що хочу працювати бетонярем на аварійному блоці, там з мене більше користі, а він каже, ти ж сам просився туди, куди пошлють, і посилає мене до товариша Акулова. Але я звернувся у міськком партії до товариша Мариневича, той зустрів мене приязно і спитав, чи я хоч маю де спати, чи не голодний. Дрібниці, сказав я, мені спершу аби влаштуватись на роботу. Тоді Мариневич подзвонив Муравйову, Муравйов передзвонив Акулову, і через п’ять хвилин Акулов уже тиснув мені руку і казав: молодець, таки добився свого, яка ж прекрасна у нас молодь. Я сказав, теж усміхаючись, що я вже не молодий, що мені тридцять п’ять років, а якби було вісімнадцять, то не перескочив би через ці бар’єри. Нічого, все буде гаразд, не перебільшуйте, сказав товариш Акулов і сам повів мене по кабінетах, там виділили талони для харчування, те, се, потім Акулов познайомив мене з начальником дільниці товаришем Стаколозом…»