«Мабуть, не Стаколоз, а Стоколос, — подумав Микола. — Говік міг переплутувати прізвища, сприймаючи їх на слух, тепер так, як чув, і пише вірменською. Втім, це не має ніякого значення, головне, що він добився свого».
«Отже, Акулов передав мене, так би мовити, з рук у руки товаришу Стаколозу, — писав Говік, — і ти, мабуть, подумаєш, що на цьому мої митарства скінчилися. Коли б не так. Ось товариш Хачатрян, сказав Акулов, доброволець, беріть його під своє керівництво, хай працює, у нього сто спеціальностей. Я спитав: а бетонярем? Добре, добре, махнув він рукою, працюй, а там буде видно. І пішов.
Товариш Стаколоз видався мені добросовісним, енергійним молодим керівником, він усе робив швидко, мерщій мене повів знову по кабінетах, на ходу вирішував якісь свої справи, завів до дозиметристів, виділили мені накоплювача, потім разом із взводом солдатів пішов я перевдягатися, і тут виявилося, що на мій маленький зріст нічого не підходить, але якось там підібрав, підкачав, засукав, не біда.
І тут товариш Стаколоз показав своє справжнє обличчя, почав усіх підганяти, грубіянити, хоча серед солдатів були чоловіки, які годилися йому в батьки, вони й сказали про це Стаколозу, а він: кінчай базар, по машинах!
Ми сіли в автобус і поїхали, солдати не падали духом, жартували, сміялися, як і годиться солдатам, а я, повісивши голову, думав, які ж роботи мене чекають? Нічого, думав, якщо не поставлять бетонярем, то зведуть з бригадиром електриків чи енергетиків, і почнемо працювати, тут скрізь треба рук. Але фантазія мене знов підвела.
Ми вийшли з автобуса, відразу зайшли у якесь просторе приміщення, у ніс вдарив різкий запах ацетону, і я подумав, що це запах роботи, вона тут кипить. Товариш Стаколоз усім дав команду відпочивати, а сам пішов на якусь нараду, і ми, прилаштувавшись хто де міг, стали відпочивати, якщо це взагалі можливо при підвищеному фоні і такому ацетоновому смороді.
Нарешті через кілька годин з’явився товариш Стаколоз і дав команду „на обід“, усі заворушилися, і я почув, як хтось кинув жартівливе прислів’я: „До обіду солдат воює з голодом, а після обіду зі сном“. Нам стало весело, повсідались в автобус, вернулися назад, пообідали, а потім знову сюди. Половину солдатів викликали по списку і повели на роботу, а решта відпочивали.
А мені що робити? — підійшов я до товариша Стаколоза, той пустив очі під лоб, наче от-от упаде, і сказав, що я йому набрид, як гірка редька. Але зглянувся. Добре, пішли, сказав він і повів мене до якихось дверей, відчинив їх ключем, і я з величезним здивуванням побачив, що це зовсім порожній сарайчик. Думав, там якась електрична апаратура, прилади, однак, крім голого столика, там не було нічого, навіть стільця. Товариш Стаколоз, здається, і сам здивувався, сказав, що тут були якісь інструменти, але їх хтось забрав.
Ми вийшли надвір, він знов замкнув двері і тут урочисто вручив мені ключ, мовляв, давай керуй, диви, яке тобі виявлено довір’я, шануйся, а сам знову щез. Потім таки повернувся і сказав, що є робота, треба перенести насос із першого поверху на другий, і я з десятьма солдатами кинувся до діла, а решта продовжували воювати зі сном.
Насос звичайний, маленький, з коліщатками і двома ручками, його вдесятьох не візьмеш, але ми, не поспішаючи, з перекурами, поступаючись один одному, доправили його на вказане місце. Там був виконроб, прізвища не знаю, не питав, і він зі значущим виразом на обличчі пояснив нам, що завтра чи навіть сьогодні на другій зміні цим насосом качатимуть розчин. Це звучало так переконливо, що ми, здушуючи в собі сміх, повірили і побігли вниз розказувати хлопцям про свої успіхи.