— Хіба ти не чула, як восени жалібно плачуть зграї ластівок? То вони прощаються з нами перед тим, як щезнути під водою. Та от настає квітень, і ластівки вилітають з води, луска знов стає пір’ям, і в їхніх горлечках народжується радісне щебетання.
— Тому в них і хвіст роздвоєний, як у риб? — питала Настася.
— Так.
— І пір’я на горлечках золоте, мов луска?
— Звичайно.
— Виходить, це правда. Ластівки ніколи не покидають рідних країв. Тому це пташки поетів. Пам’ятаєш, у Рильського?..
— Я думаю, чи не в них людина навчилася будувати собі житло? Ти подивись, як вони мурують гніздо: шар болота, шар піску, потім трава… Справжні майстри. Ти от згадала Рильського… Ти весь час згадуєш те, про що я думаю.
— Це ж добре?
— Добре. Але мені аж страшно стає.
Рука її застигла в польоті.
— Чому?
— Не знаю… Хочеш, я розкажу тобі про Рильського? Так дивно усе пов’язане в цьому світі. І пташка, і Арарат, і ця хата, й рибина, те, що є, і те, що давно минуло…
— Я саме робив ремонт у квартирі, коли постукали в двері і до кімнати зайшов незнайомий мені чоловік. Високий симпатичний вірменин.
— Барев дзес, — привітався він і сказав несподівано: — Я секретар Максима Тадейовича Рильського. Він чекає вас унизу.
Я спершу зрадів, потім розгубився: славетний поет завітав до мене у гості, а нема як прийняти його по-людськи. У квартирі розгардіяш, підлога заляпана вапном — ніде ступити.
Я вилетів надвір, одразу впізнав поета в українській вишитій сорочці, ми обнялися.
— Яким чудом, Максиме Тадейовичу?
Він світився лагідною і трохи іронічною усмішкою:
— Ти такі чудасії пишеш про Вірменію… Гори, козулі, ведмеді, слони! Я не втерпів, вирішив подивитися своїми очима.
— Ну, про слонів… це перебільшення. У нас їх немає.
— Невже?
Ми засміялися.
Пообідали. Максим Тадейович хвалив наші страви і перепитував їхні вірменські назви.
— Як по-вашому буде «шашлик»?
— Хоровац. Але це ще не хоровац, Максиме Тадейовичу, справжній шашлик ми засмажимо в Араратській долині. Хочете, зараз же поїдемо на природу.
— Оце інша річ, таким я тебе й уявляв, — сказав Рильський.
Я відразу скликав своїх друзів-мисливців, під’їхали письменники і побожно дивилися на варпета, ладні їхати з ним на край світу. Не гаючись, ми подалися до Араратської долини.
Зупинилися біля Айгр-озера. Стояла спека, і перната дичина поховалася в прохолодному очереті, ніде не видно жодного птаха.
Поки ми думали-гадали, де б його краще пополювати, Максим Тадейович уже роздягнувся і складав вудочку, яку, видно, прихопив ще з Києва.
— Де тут краще закинути? — спитав він.
— Чекайте, Максиме Тадейовичу, є ж кращі місця, не поспішайте, встигнемо.
— Риболовлю він любить шалено, — шепнув нам вірменською поетів секретар Ваган Маміконян.
— На світі немає нічого цікавішого за риболовлю, — підтвердив Рильський, ніби зрозумів Вагана. І, закинувши вудку, сів на березі, опустив у воду босі ноги. — Ух, яка холодна.
— Ця вода тече під землею з вершин Арагацу.
Його мрійливий погляд поволі, як тиха річка, пробігав долиною.
Ні, так не годиться. Наш гість тут нічого не зловить, треба його чимось зацікавити, поводить, показати. Показали водогін, що жене води Севану на спраглі поля, повели в колгосп, де розводять нутрій.
— То у вас і нутрії водяться? — глянув на мене Максим Тадейович.
— Із Аргентини привезли.
— Гм… чудові… чудові тваринки… А де тут у вас добре ловиться риба?
Ні, це заядливий рибалка, і більше нічим не задуриш йому голову. Неподалік протікала невеличка річечка. Поет і тут мерщій закинув вудку і поринув у свої думки. Потім увесь напружився — щось торкнуло поплавець.
— Ваган-джан, — попросив я Маміконяна, — розваж трошки гостя, поки ми щось придумаємо.
— Яке «трошки»? Тепер він може сидіти тут до ночі і навіть не помітить, є ми чи зникли.
— Ну добре… Тоді, — звертаюсь до шофера, — підкинь мене до ринку, щоб нам не довелося червоніти.
Ми помчали до Гоктамберяна, купили все, що треба, і швидко вернулись назад. Рильського застали в найкращому гуморі — впіймав невеличкого сазана.
Ми насилу відірвали його від річки, але повели в таке місце, де можна було забути і риболовлю, і все на світі. Це зрозуміє тільки той, хто хоч раз побував у зелених садах, що розкинулися на південному схилі Арагацу. Угорі сіріли вигорілі на сонці скелі, а внизу між пагорбів жебонів струмок, над яким світилися запашні лохи. На виноградних лозах наливалися солодким соком золоті грона, під вагою персиків дерева схилялися перед Араратською долиною. Чарівним здається цей світ зелені і плодів, особливо тоді, коли там, угорі, бачиш мертве голе каміння. Пробіжить погляд од сірих скель до садів, і по-новому розумієш силу і радість життя. Ні з чим не зрівнянний український степ, описаний Гоголем, де, мов те море, хвилюється тирса, вершник потопає у ній разом з конем; немає рівних розкішним лісам України, немає нічого кращого за її одягнуті в зелені жупани пагорби, що вишикувались уздовж Дніпра, однак… в Україні немає мертвих, безживних місць, які б своїм похмурим лютим сусідством підкреслювали всю красу цього зеленого буйного світу.