Немає мертвих місць…
Стояв старий поет на кордоні між життям і смертю, на березі струмка, і мовчав у задумі, схиливши сиву голову перед Араратом. Перед сивоголовим Масісом.
Ми теж зупинились, примовкли, щоб не заважати йому думати. Знали, що тільки заради цієї хвилини Рильський міг приїхати з Києва до Вірменії.
Він стояв край Араратської долини, біля підніжжя Арагацу, а погляд його біг до Масісу, і поет шепотів слова свого серця, які, я певен, вилилися у його «Сонет Вірменії».
А потім було оте полювання з мисливцем-снайпером Хосіком, котрий підстраховував Рильського. Якби поет дізнався про це, то, мабуть, похитав би сивою головою і сказав: «От як пожартували наді мною ці хитрі вірмени…»
Ні, це не хитрість, Максиме Тадейовичу, це те, що в нашому краю мовлено приказкою: «Щоб друг не вдарив шапкою об землю». Це один зі звичаїв вірменських мисливців. Далебі, є речі, вищі за звичайну ясність.
…Полум’я пригасло, і замість диму в повітрі почувся запах хоровацу — смаженого шашлика.
Він сидів навпочіпки коло вогню, схожий на звичайного хлібороба, знімав шампури з-над жару, вдоволено прицмокував губами, жартував і, здавалося, молодів, молодів…
Почувши про Рильського, сходилися до нас селяни (адже його у Вірменії знають у кожному селі), несли кавуни, дині, лаваш, помідори, перець, хто чим багатий, те й ніс, щоб вшанувати знаменитого поета. І дивувалися, що він такий же простий, як і вони, серед них поет справді ставав хліборобом, говорив про врожай, дощі та засуху, про овець і корів, про сади, та найбільше про виноград — сидів під персиковим деревом і тримав проти сонця важке гроно, лічив у прозорій виноградині зернятка.
— Цей незрівнянний сад… Це сяйво винограду… Ці люди… — шепотіли його вуста. — І сивоголовий патріарх Арарат. А ластівка… Бачите в небі ластівку? Така ж, як і в нас, в Україні. Як по-вашому «ластівка»?
— Ціцірнак.
— Барев дзес, ціцірнак! — гукнув він. — Здрастуй, ластівко!
Сохла біла кімната, Настася пішла до річки скупатися, і тоді нагодився Сергій і сказав, що не завадило б справити вхідчини. Був з отим лозовим кошичком, у який любив рвати кролям траву (кошичок із «секретом»), але цього разу ні від кого не ховався, сказав, що Оля з Настасею теж посидять із ними, бо як же це так — хата уже як нова, а Микола такий недогадливий, зовсім забув про вхідчини, про звичаї, куди це годиться? Тут ось уже й помідорчики ранні приспіли, є і зелена цибуля, ні, ти тільки глянь у кошик, думав, що це бур’ян для кролів?
— Еге ж, для кролів, — сказав Микола. — Я за японським гороскопом кролик, хіба ти не знав?
— Не забивай мені баки своїми японцями, ти, япона-мать, лучче розпалюй вогонь та печи картоплю, поки дівки прийдуть. Чи, мо’, спершу для хоробрості?..
Вчотирьох сиділи біля багаття, було так затишно, любо, пахло димком, печеною картоплею, пахло першими помідорами, літом, пахло холодною м’ятою, і нагідками, і чистою білою кімнатою, і лагідним вечором, який буває тільки раз у житті. Потім як не старайся, що не роби, а такого не повториться більше ніколи; палитимеш багаття, пектимеш картоплю, приспіють перші помідори, прийде лагідний вечір, як подих нагідки, але такого… такого більше не буде.
Дві кароокі жінки сидять навпроти тебе, притулившись одна до одної, дві долі, і жодна з них не твоя, але яке це має значення зараз, якщо, не маючи тебе, я завжди мав тебе…
Десь узялася зозуляста курочка, прибилася на людські голоси і вмостилася Настасі на коліна, Настася гладила її, таку тихеньку, принишклу, і сама тихо всміхалася, це вперше Настася так усміхалася, і всі це помітили, але вдавали, що так було завжди, і намагалися не сполохати того першого, ненавмисного усміху.