Шашлик таки заслуговував похвали, був приготований справді по-вірменському, м’ясо підсмажувалося разом з кістками, які, підпікшись, давали особливий аромат, та й не забувалася давня приказка: те, що біля кістки, завжди смачніше. Не вистачало тільки лавашу, печених помідорів і баклажанів, які вірмени нанизують на шампури разом із м’ясом.
— А ви почему не єдіте? — спитав Ашот у Настасі, і вона відповіла так само, як тоді, коли Микола запросив її на каву:
— А я взагалі не їм баранини.
— Вах, что будім делат? — зумівся Ашот. — Шоколад будіш, кофе будіш? А хатіш — будім ізжаріт етот риба? — показав на кам’яний жолоб з карасиками.
— Не треба, — сказала Настася.
— Ах, как жалка, мне проста абідна, что не треба.
— Ти що, вже розумієш по-нашому? — спитав у нього Микола українською.
— Разумію, я всьо разумію… Па рускі разумію, па армянскі разумію, па азербайджанскі, па турецкі, па курдскі, па какому хатіш, па такому і разумію. Это для мне чепуха, жалка, нет чем угастіт твой девушка.
— Це не моя дівчина, — сказав Микола.
— Не твоя? А чей — єго? — Ашот показав очима на Сергія, і під іншу хвилину, мабуть, наскочила б коса на камінь, але, слава Богу, Сергій уже перестав нервувати, сидів добрий і теплий — вихилив «мінералки», потім, переплутавши пляшки, такою ж «мінералкою» і запив. Тепер зосереджено вгризався у підпечену баранячу кісточку, й Ашотова балачка діяла на нього так само, як англійська пісенька шведського квартету.
— Вона нічия, розумієш? — сказав Микола.
— Вай, нічия, а ето даже я не разумію. Такая красівая девушка…
— Облиш, — перебив Микола вірменською. — Вона не з тих, і я прошу її не чіпати. Якщо ти мене поважаєш…
— Добре, добре, вибач, — сказав Ашот. — Я думав, це для неї буде приємно. Більше не буду, ахпер, цавид танем. — Він приклав до грудей руки. — Давай за зустріч. — Потім простяг свою склянку до Сергієвої: — Слиш, друг, давай за знакомство!
— М-м-м, — сказав Сергій, уплітаючи шашлика, й охоче пристав на Ашотову пропозицію. «Мінералка» йому, вочевидь, смакувала.
— Ара! — знов перейшов на вірменську Ашот. — Я ж маю чим пригостити дівчину. Є сувенірна пляшечка «Ахтамару». І лимонний сік. Миколо-джан, якби знав, що зустріну тебе, то приберіг би більше, ти вибач.
— Нічого, — сказав Микола. — Я не гордий. А для Настасі постав, будь ласка, хорошу касету, якщо маєш.
— Маю, я все маю, — підвівся Ашот. — Коли їхав сюди, то запасся навіть українськими записами. Ротару поставити?
— Можна, давай.
Ашот відійшов, а Настася раптом спитала:
— Ти замовив для мене Софію Ротару?
— Так. А ти як здогадалась?
— Я зрозуміла «Настася» і «Ротару».
— А я ні бе, ні ме, ні кукуріку, — раденько сказав Сергій, усміхаючись аж до вух. Щоками його розлився такий рум’янець, що можна було припалювати сигарету.
— Ти ж за кермом, — сказала Настася.
— Тю-у! Я й забув. Микола ото як заджеркотів не по-нашому, то в мене усе вилетіло з голови, Ну, думаю, шпіон.
Шведи умовкли, потім з колонок полинув голос Ротару, полинув її давній «Сизокрилий птах», і з почуттям виконаного обов’язку підійшов Ашот і, галантно вклонившись, поставив перед Настасею склянку з коктейлем.
До акваріума зайшла ще якась парочка, присусіджувалася до ґурту, проте Ашот у той бік не повів і бровою.
— Давай, друг, — підохочував він Сергія. — За дружбу, да? Давай, Микола, і ти, Наста, ето можно, ето, что я тібе наліл, пйот толко каралєва Англії. Папробуй, не абіжай. Шашлик Размік єщо прінесот, кушай, Сергей. Помні, что ти в гостях у Ашота. Ето не кафе, ти у міня в гостях, понял? Самий лучшій шашлик армянскі, самий лучшій коньяк армянскі, запомні. Лучшіє футболісти кто? Мунтян, Паркуян, Іштоян… Марадона, думаєш, кто? Мурадян, вот кто такой Дієго Марадона, запомні. А д’Артаньян?
Сергій з усім погоджувався, кивав головою, наче знав це давно й без Ашота, потім примружив око, прицілився і, хоч був напідпитку, вліпив, як сказав би Білоножко, в самісіньку «десятку».
— А моя фамилія знаєш як? — вигукнув він. — Посміян!
— Вах, — ляснув себе по лобі Ашот. — Я же віжу, что нос у тіб’я арліний. За тіб’я, Сурен Посміян! Ду гай ес, гішір![14]